Нещодавно у видавництві Ірини Гудим вийшло нове дослідження миколаївських істориків «Голод 1946-1947 років на території Миколаївщини».

Незважаючи на численні публікації, що з'явилися останнім часом, інтерес до цієї проблеми не зникає. Як справедливо зазначав український письменник В.А. Маняк: «Народу повертається історія, а історії — правда». І автори книги: доктора історичних наук, професора Шитюк М.М. (керівник авторського колективу), Шкварець В.П., кандидати історичних наук, доценти Баковецька О.А., Горбуров К.Є., Ніколаєв І.Є. багато в чому по-новому, на підставі вперше введених у науковий обіг документів, розкрили перед читачами трагедію повоєнного голоду в регіональному аспекті, дали уявлення про репресивну суть режиму. Автори дослідження виділяють як об'єктивні причини (метереологічні умови: зима 1945-1946 рр. була малосніжною, квітень-червень найбільш посушливими за 50 попередніх років), так і суб'єктивні (командно-адміністративна система надмірних хлібозаготівель, експорт хліба країнам «соцтабору» і. т. п), які погіршили становище, що призвело до трагічних наслідків. Структура та зміст книги, включення в якості додатків 54-х документів з Миколаївського обласного, Центрального державного архіву Вищих органів влади, Центрального державного архіву Громадських організацій, МВС України, а також 68 свідчень очевидців голоду 1946-1947 рр., дали можливість авторам у повній мірі розкрити тематичні аспекти дослідження. У 1946 році українське село опинилося в критичній ситуації. Через фізичне виснаження на роботи виходило 40-60% працездатних селян. На вересень 1946 план хлібоздачі державі був виконаний на 44%. Колгоспи здали все, що могли реально здати, залишивши собі мінімум зерна на насіння і трудодні. Але партійно-державна номенклатура кваліфікувала такі дії як «державний злочин». Виступаючи на пленумі, в серпні 1946 р., секретар обкому партії А.П. Кириленко, погрожуючи репресіями директорам радгоспів і головам колгоспів, заявив, що для нас існує один фонд — державний, а інші фонди на виплату зарплат, громадського харчування, фуражу «подивимося, вийде — видамо, не вийде — нікому не видамо». Як наслідок, у 1946 році в області звільнено 833 керівники колгоспів. За 7 місяців 1947-го до судової відповідальності притягнуто 41 голову. Так, голова колгоспу ім. Щорса Новоодеського району Криворучко роздав 76 кг зерна колгоспникам, в яких «ледве жевріла душа», і був притягнутий до кримінальної відповідальності. Голодуючі селяни за крадіжку декількох кілограмів зерна або картоплі отримували від 10 до 20 років, з 1946 р. по області було заарештовано 223 людини. Секретар обкому А.П. Кириленко констатував: «Ми зіткнулися з небажаними настроями колгоспників. Тільки ми приїхали на тік, як жінки — 50 осіб — залишили роботу і підняли крик, висловлюючи явне невдоволення діями радянської влади . Партноменклатурі було чого хвилюватися — адже попереду, у грудні 1946 р., були вибори до Верховної Ради СРСР. Авторський колектив наводить архівні документи, що характеризують реальні настрої виборців. Зовні виборча кампанія пройшла без інцидентів. За блок комуністів і безпартійних «проголосувало» 99,9% виборців. Однак на частині опущених у виборчі урни бюлетенів були написи: «Буду голосувати за того, хто дасть життя, а не голод», «Дайте хліба голодному народу України» і т. п. У 1946 р. обласна газета «Бузька зоря» надрукувала серію статей «Як жили робітники і селяни в дореволюційній Росії, де стверджувалося, що село знало голод тільки за царату. Дійсно, та ж дореволюційна «Миколаївська газета» оперативно інформувала читачів, в якій губернії або повіті траплявся «недорід», і по всій країні організовувався збір пожертвувань для постраждалих. Чого не було для вмираючих від голоду в 1932-1933-му і 1946-1947-му рр. У грудні 1946-го — січні 1947-го рр. у селах Миколаївщини з'явилися десятки тисяч опухлих від недоїдання людей, а з міських лікарень почали надходити відомості про померлих від дистрофії. За даними архівів МВС України, в червні 1947 р. в області було 79039 хворих дистрофією, померлих — 262 людини, випадків людоїдства — 1. Автори дослідження включили до книги значну кількість засекречених раніше документів. Наприклад, звіт про настрої жителів області, що писали своїм рідним у Червону Армію. Майор Очаківського райвідділу НКДБ Максимов вказував на «провокаційний» зміст подібних листів. Так, Крижанівська П. із с. Куцуруб писала, що «у нас зараз сильний голод, скоро вже місяць як ми не бачили хліба, у нас ні хліба, ні картоплі, ні буряка, нічого ...». Пилипенко Ф. із с. Яселька обурювався: «Ось до чого довоювався наш син і брат — прослужили 8 років, а батьки голодують». Однак голодували тоді не всі. У книзі наводиться заявка голови виконкому облради до Міністерства рибної промисловості СРСР з проханням виділити «для постачання керівного складу області 500 кг ікри кетової, 30 кг ікри паюсної, балика — 100 кг, 1000 банок консервів т.п. Значна частина матеріалу в даному дослідженні присвячена стану в сфері освіти в голодних 1946-1947 рр.. У постанові Миколаївської облради від 23 грудня 1946 року «Про заходи з надання допомоги дітям у районах області постраждалих від посухи» передбачалося створення дитячих харчових пунктів. Однак масштаби трагедії перевищували можливості місцевої влади з надання реальної допомоги. У січні 1947 року в області функціонувало 470 пунктів, які обслуговували 18 тисяч дітей шкільного віку і 8 тисяч дошкільного. Однак рішення про відкриття додаткових пунктів, не встигало за темпами зростання голодуючих. Так, у березні відкрилися нові пункти, розраховані на 550 дітей, а мало потребу в харчуванні вже 1315. У 1946-1947 навчальному році в області діяла 771 школа, в яких функціонували лише 33 їдальні і 34 буфети. Самі цифри говорять за себе — значна частина школярів, особливо в сільській місцевості, залишалася поза допомогою. Не дивно, що школу, за офіційними даними, цього року змушені були залишити 10694 учні. За офіційними розсекреченими даними, які наводяться в книзі, у квітні 1947 р. дистрофією в області хворіло 42017 дітей, з них 2695 у Миколаєві. Як завжди, не обійшлося без зловживань навіть при наданні допомоги дітям. Так, в Очаківській школі № 1 систематично обважували голодних дітей, видаючи замість 100 г хліба тільки 60. У січні 1947 року в області функціонувало 25 дитячих будинків, у грудні — 39. Проте 2 тисячі дітей, як і раніше, залишалися за патронатом через відсутність необхідних приміщень. Замість 5 тисяч пар дитячого взуття область отримала лише 1,5 тисячі. Як свідчать архівні матеріали, дуже часто рішення влади мали на меті лише поверхово, для звітності відрапортувати про допомогу голодуючому населенню. Партійно-державна політика в третій раз для українського села обернулася трагедією голоду. Наведений авторами книги матеріал переконливо підтверджує цю тезу. На жаль, у дослідженні мало висвітлено становище в промисловості та культурно-просвітницькій сфері Миколаївщини в 1946-1947 рр. Вражаючою частиною книги за емоційно-моральним впливом на читача стали 68 свідоцтв наших сучасників, що розповідали про трагедію післявоєнного голоду на Миколаївщині. Мешканка Снігурівського району Н.Г. Токар, яка втратила під час голоду молодшу сестру, підкреслила, що «люди вірили, що важкі часи минуть і настануть кращі, їхні мрії збулися. Вже ніколи не повернеться час голоду, репресій». Книга буде корисною для істориків, краєзнавців, учнівської молоді, всім, хто не байдужий до нашого минулого.