Число 25 березня назавжди залишиться трагічною сторінкою української історії. Життя завжди вихоплювало з цієї історії найвагоміше, найцінніше. Багато борців гинули раніше, ніж могли довести свою справу до кінця. Найновітніша доба слідом за минулими століттями явила нам величну постать Борця — В'ячеслава Максимовича Чорновола — і передчасно забрала.

Не здійснились надії, а ми знову бредемо тернистими стежками і шукаємо Дорогу. Але були декілька днів в історії незалежної України, які примирили і об'єднали всю країну і, здавалося, прийде розуміння — це День загибелі В'ячеслава Чорновола. Ми надаємо публікації друкованих засобів масової інформації тих декількох днів, щоб згадати про ту сумну дату. Із газети «Хрещатик» за 30 березня 1998 року: «Такого не бачив Київ уже давно. Щось подібне було тоді, коли український народ прощався з Тарасом Шевченком, своїм апостолом. Так, як ховали Чорновола, не ховають ні чиновників, ні політиків, ні навіть президентів, — тільки духовних батьків нації. «Київська правда», 30 березня 1999 року: «Коли все німувало, схиливши голову, він випростався на повен зріст і заговорив на повен голос. У непроникному мороці комуністичної системи він вийшов у довгу й нелегку путь і дві зорі світили йому і зігрівали душу — Свобода і Україна. Василь Стус, Вацлав Гавел, Валенса, Ландсбергіс, Сахаров, Чорновіл... Ціла епоха, гірка й прекрасна, імення якій — шістдесятництво. Він — один із найактивніших творців Незалежної української держави». Газета «Столиця», 30 березня — 1 квітня 1999 року: «Тисячі людей прийшли проводжати в останню путь борця за національну свободу до будинку Центральної Ради (Будинок вчителя), до Свято-Володимирського собору, де святійший Патріарх Філарет згорьованим голосом відправив панахиду. Україна розпрощалася з вірним сином. Та вічно житиме його справа. «Робітнича газета», 30 березня 1999 року: «Учора Україна прощалася з В'ячеславом Максимовичем Чорноволом. Він недавно відсвяткував своє 60-річчя, було так багато планів і сподівань. Він пройшов у своєму житті, здається, через усе, і навіть — пекло, адже що може бути гіршим за табори радянської доби. Він пережив і зраду однодумців, і втрату друзів, і звинувачення на свою адресу колишнього режиму. Пережив і момент тріумфу, коли над приміщенням Верховної Ради було піднято синьо-жовтий прапор незалежної держави — його великої мрії. «Голос України», 30 березня 1999 року: «Наче мати побілила» У той день група журналістів верталася з редакційного завдання з Умані. Їхали в Черкаси через Вільховець — рідне село В'ячеслава Чорновола. Тут він народився, тут пройшли його дитячі роки і рання юність. Тут до цього часу на пагорбі, серед старих ялин дрімає невеликий батьківський будинок. Осиротівший, без хазяїв, від нього віяло пусткою. А тут він засяяв чистими вікнами, свіжовибіленими стінами. — Це Катя-молдованка привела хату в порядок. Прибилась до села жінка з Молдови, житла не мала. В'ячеслав Максимович про це дізнався, коли приїздив на проводи, і запропонував їй батьківську хату, щоб жила скільки захоче, — розповіли сумні односельці. Заплакала жінка: «Я так старалася, щоб встигнути до провід прибрати хату.., щоб приїхав В'ячеслав Максимович і зрадів: — Яка красива хата, наче мама побілила». «Факти», 30 березня 1999 року: «Десятки тисяч людей вишикувалися в чергу до гроба, встановленого в Будинку вчителя. Люди, які приїхали з багатьох областей України та з-за кордону, сприйняли трагедію як особисте горе. Молодий батько з хлопчиком на руках сказав: «Дивись, синку, з ним народжувалась незалежна Україна». Плакала гірко немолода жінка, повторюючи, що нас в цій країні більше захистити нікому. Не приховували своєї скорботи колеги В'ячеслав Максимовича. Прощалися з Героєм Президент України Леонід Кучма, Прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко, спікер Парламенту Олександр Ткаченко. Співчуття прислали Президент Польщі Олександр Кваснєвський, заступник Держсекретаря США Строуб Телботт, посол США в Україні Стівен Пайфер». «Україна Молода», 30 березня 1999 року: «Як це не гірко, а реальний вимір історичної особистості пізнається за її смертю. Ніхто не може заперечити те, що В'ячеслав Чорновіл був героєм національно-визвольної боротьби. Він стояв біля витоків української держави і був одним з її засновників. Рішенням Київської міськради одну з київських вулиць названо ім'ям В'ячеслава Чорновола. Жалобні збори членів Руху та інших національно-демократичних партій відбулися у Одесі. Міська рада Львова теж вирішила назвати одну з вулиць іменем В'ячеслав Чорновола. Збори пам'яті багаторічного лідера Руху відбуваються в багатьох інших містах та селах України. До секретаріату Руху надійшли численні листи та телеграми співчуття від лідерів політичних партій, громадських організацій, послів іноземних держав, багатьох громадян України. Фракція Народного Руху в Верховній Раді звернулася до Президента України, Генерального прокурора, керівників Служби безпеки та Міністерства внутрішніх справ з вимогою всебічного розслідування обставин загибелі В'ячеслава Чорновола». «Правда України», 31 березня 1999 року: «В понеділок Україна прощалася з головою Народного Руху України, народним депутатом В. Чорноволом. Вже зранку росло-розливалося людське море. Приїхали люди з Львівщини, Івано-Франківщини, Рівненщини, Тернопільщини та багатьох інших областей, представники Росії, Білорусії, Вірменії. Черга нагадувала колишню Красну площу в Москві. Прийшли попрощатися з Героєм Президент, Голова Верховної Ради та Прем'єр-міністр. А коли вони виходили з приміщення Будинку вчителя, то з натовпу пролунало: «Ганьба Ткаченку». Це був відгук народу на парламентський некролог про В'ячеслава Чорновола, в якому ні слова не було сказано про його політичне ув'язнення. Наче й не було 15-ти років боротьби та страждань. До гроба тягнулися тисячі людей: його політичні побратими, друзі-депутати, сиві ветерани, студенти, підлітки. У жінки інтелігентного вигляду котилися по обличчю гіркі сльози. Вона підхопила синьо-жовте полотнище прапора, притулилася до нього щокою. Траурна процесія розтягнулася на два кілометри. Попереду — великий дерев'яний хрест. Ніяких орденів та медалей на червоних подушечках. Несли булаву і шаблю. І — життєрадісний портрет В'ячеслава Максимовича. Таких багатолюдних похоронів в Києві не було дуже давно. Видно, живих в нас, як завжди, люблять менше, ніж мертвих». «Правда України», 30 березня 1999 року: «Життя складне. Політичне життя — ще складніше. По-різному ставилися до лідера Руху В'ячеслава Чорновола. Однак, навіть найпослідовніші його недруги не зможуть не визнати, що з його ім'ям зв'язана ціла епоха новітньої історії, епоха завершення боротьби за створення української державності. Ніхто не знає, як звичайна людина стає непохитним борцем за справу, в яку вірить. Він жив як всі. Вчився в школі, в університеті, став журналістом, працював в газетах і журналах. Після його полум'яної промови на перегляді фільму «Тіні забутих предків» життя різко змінилося. В'ячеслава Чорновола почали переслідувати за діяльність, «що направлена на підрив радянської влади». Його неодноразово судили, в тюрмах і засланнях він провів півтора десятки літ. Заслужив звання «зековського генерала». Потім, на волі, став одним з засновників української правозахисної Хельсинської групи, затим Руху — потужної масової організації, що зіграла вирішальну роль в проголошенні незалежної суверенної України». «День», 27 березня 1999 року: «Загинув В'ячеслав Чорновіл. У котрий раз життя, сувора дійсність проїхалися автомобільними колесами по українській політиці, наче виконуючи жахливі замовлення різних сил нашої країни й сил за її межами. Безмежно не любила його номенклатура, ним була незадоволена влада, гострими противниками були його політичні опоненти. Але найпарадоксальнішим є те, що В'ячеслав Чорновіл перестав влаштовувати й частину своїх колишніх побратимів по спільній боротьбі. Розколовся Рух. Можливо, зараз, із його смертю, Рух об'єднається, забуде згубні розбіжності. Це було б найкращим пам'ятником загиблому» «Факти», 27 березня 1999 року: «Трагедія трапилася приблизно о 23.30 год., 25 березня, на п'ятому кілометрі автотраси Бориспіль-Золотоноша біля села Городище Бориспільського району. Лідер Народного Руху повертався з Кіровограда, де проводив чергові партійні збори. Слідом за ним, на іншій машині, їхав народний депутат Геннадій Удовенко, який чудом не постраждав. За словами його однопартійців, народних депутатів Р. Зварича, М. Косіва, В. Шевченка, М. Джемільова, В'ячеслав Чорновіл втілював в собі цілу епоху української історії — «епоху шестидесятників, епоху українських дисидентів». Він був і залишається державним і політичним діячем, заслуги якого ще будуть оцінені. Таких утрат, яких зазнав Народний Рух, ні одна політична організація незалежної України не несла. Ця трагічна смерть стала не тільки днем скорботи для України, але й суворим попередженням нації: єднаймося, браття!