Невблаганна хода часу вимагає аналізу, висновків і конкретних дій. Усвідомлюємо, що загрозлива політична ситуація склалася в Україні не сама по собі, не в результаті якихось об'єктивних процесів, а через вплив суб'єктивних чинників.

Суб'єктивний фактор завжди відігравав значну роль у світовій історії, а тим паче — в українській. Гіпертрофована амбіційність, невгамовна жадоба збагачення, заздрощі, самозакоханість, злоба на всіх і вся — затуманили розум екс-президента, який вирішив помститися не лише своїй суперниці — Юлії Тимошенко, а й всьому народові. «Ви ще мене згадаєте» — злорадно віщував екс-гарант. Очевидно, що правителя, який свідомо штовхнув народ в обійми чорних антидержавних, антиукраїнських сил, згадуватимуть довго. А остаточний вирок винесе йому історія. Від першого дня відновлення незалежності України робилися різні хитромудрі спроби зруйнувати відновлену українську державність, проте не виходило. І хоч Україна ще не була міцною державною спорудою, то все ж повністю оволодіти нею не вдавалося. І лише при активному сприянні екс-гаранта держава перейшла до рук антиукраїнських сил. Після підписаного Януковичем у Харкові пакту про здачу українських національних інтересів, Росія грубо й нахабно почала втручатися у наші внутрішні справи, намагаючись якомога швидше перетворити Україну у невід'ємну складову єдиної і неділимої. Хочу зазначити, що не від доброго життя полізла наша сусідка в чужий город. Полізла не тільки тому, що заговорив менталітет ординців, манія захоплення й «ощасливлення» чужих територій. Мовляв, заради допомоги іншим ми готові понести втрати. Здавалося б, яке ж благородство, який, подиву гідний, альтруїзм?! Але це всього лише облудні слова, за якими захована справжня причина, чому Росія обіцяє нам усякі блага. Причина у стані справ у самій Росії. Якщо глянути в інтер'єр, а не на підмальований фасад державної будівлі РФ, то побачимо, що справи там далеко не найкращі. Росія стоїть перед проблемою, як захищати свій державний кордон, який простягнувся на 58.322 км (а це значно більше, ніж довжина земного екватора). За останніми даними, загальне число населення РФ — 132 млн. осіб, з яких майже 50 відсотків — мусульмани і їх чисельність з кожним роком стрімко збільшується. За прогнозами демографів, недалекий той час, коли мусульмани становитимуть більшість населення Російської Федерації. Керівництво Збройних сил РФ ставиться з недовірою до мусульман, які вже нині становлять майже половину солдатського й офіцерського складу Російської армії. Наведені приклади є свідченням, що Росія не змогла позбутися спадщини, залишеної їй радянською імперією. Політика інтернаціоналізації й русифікації, намагання з усіх народів СРСР створити єдину державу з єдиним радянським народом призвели до того, що у Москві, де нині мешкає 12 769 000 населення, осіб російської національності є всього 3 720 000. А це означає, що росіяни у російській столиці стали національною меншиною. Тому-то російські імпершовіністи почали думати, як їм влити нову кров у вимираючу націю. Один із запропонованих варіантів — створити нове державне утворення із трьох колишніх республік — України, Росії і Білорусі. Тож не випадково депутат Госдуми, учасник окупації Афганістану Євгеній Федоров агітував українців за єдину державу, погоджуючись навіть не те, щоб її столиця була у Києві. Над реалізацією кремлівського проекту активно працює п'ята колона в Україні. Отже, справа не тільки в підписаній новою владою антидержавній угоді, яка, по суті, закріплює вічне перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Янукович і його команда, вгадуючи кремлівські геополітичні апетити, на догоду московському керівництву почали демонтаж, або, користуючись термінологією політолога Дугіна, «декомпозицію» України. Прикриваючись заявами про інтереси народу, про підвищення соціальних стандартів, вони планомірно, методично й підступно перетворюють Українську державу у південну губернію Росії. Руйнівна робота ведеться в кількох напрямах: у політичному, культурному, військовому, економічному, енергетичному, інформаційному. За політичну складову взявся віце-прем'єр-міністр з регіональної політики Віктор Тіхонов. Під прикриттям даного Януковичем завдання про децентралізацію влади (такий проект внесено до Верховної Ради) Тіхонов вирішив реалізувати давній свій і своїх кремлівських покровителів підступний задум — для початку перетворити Україну у федеративну державу, наділивши регіони правами автономій. В інтерв'ю для газети «2000» (за 30 квітня — 6 травня) Тіхонов заявив: «Я убежденный сторонник идеи децентрализации власти и федерализма. И я не одинок: в конце ХІХ — начале ХХ вв. Михаил Драгоманов и Михаил Грушевский видели Украину федерацией. В 1991-м во время первых выборов президента двое из четырех кандидатов — Вячеслав Чорновил и Владимир Гринев — выступали за федеративное устройство. Тогдашний председатель ВР Иван Плющ также публично высказался за децентрализацию власти и федерализацию». Колишній 1-й секретар Луганського міськкому КПУ, а нинішній віце-прем'р-міністр проявив себе абсолютним невігласом в питаннях історії, приписуючи Драгоманову й Грушевському федералізацію України, тоді коли йшлося про федеральний устрій царської і післяреволюційної Росії. Щодо висловленої В'ячеславом Чорноволом (у серпні 1989-го, коли ще існував СРСР, а не у 1991-му) помилкової концепції про можливий федеративний устрій для України, то, ставши народним депутатом у 1990-му, він відмовився від цієї концепції як хибної для незалежної Української держави і до кінця свого життя цю тему більше не порушував, послідовно захищаючи унітарність та Соборність України. А патологічний україноненависник Тіхонов на всі лади пропагує і як чиновник високого рангу — нав'язує згубну для цілісності України ідею федералізації, бо для нього автономізація регіонів — це руйнування соборності України, це навічне закріплення за східними регіонами російської мови, це полегшене входження регіонів у новий союз. Суть підступного задуму розкрив горезвісний україножер Костянтин Затулін, заявивши, що знищити Україну можна при умові «грамотной федеративной реформы, гарантирующей определенную степень самоуправления и культурно-национального своеобразия каждому субъекту Украинской федерации» («Известия 2, — 2010. — 5 марта), хоча російськими геополітиками опрацьовуються й інші плани — включно зі силовим захопленням України (газета «День», — 2010. — 14 травня). Я свідомо зробив акцент на політичній складовій по ліквідації Української держави. Не менш очевидним є дії руйнівників у царині українського інформаційного простору, свободи слова, авіабудівної галузі, атомної енергетики, історичної пам'яті народу. Цей геополітичний план реалізується Кремлем з великою поспішністю, щоб під яскравий феєрверк підписаних угод приховати власні біди. Виставляючи на показ зовнішньополітичні успіхи, Росія замовчує, що станом на 1 січня 2008 року її зовнішній борг досяг 550,1 млрд. доларів, що є рівноцінним всьому об'єму золотовалютних резервів цієї країни, яка збирається інших ощасливлювати. Виникає запитання: звідкіля ж така щедрість подарунків для України і чим ця щедрість продиктована, враховуючи, що 75% її потреб у продуктах покриваються за рахунок імпортних поставок, а запаси джерел головних доходів — нафти і газу (70% експорту), а також урану, міді та золота вичерпуються. То чи не зазіхають імпершовіністи на українські чорноземи? Зазіхають та ще й як! І не тільки на них. Чи існує у цій складній ситуації перспектива для боротьби? Існує, якщо кожен українець усвідомить смертельну небезпеку, яка нависла над Україною і готовий «душу й тіло» покласти «за нашу свободу». Завдання політичних партій і громадських організацій національно-демократичного, патріотичного спрямування готувати народ до масових протестів супроти сваволі влади. Саме задля реалізації цієї мети створено Народний комітет захисту України. Як зазначено у Відозві до українського громадянства, «Метою діяльності Комітету є: — відстоювання територіальної цілісності й суверенітету України; — захист свобод і гідності громадян, їх політичних, соціально-економічних і національно-культурних прав; — боротьба за збереження євроатлантичного вибору України. Такі комітети мають бути створені в кожній області, місті, районі та селі. Наша спільна мета — повалити колоніальну владу, побудувати вільну, демократичну, процвітаючу Українську державу. У цій святій справі мусять взяти участь люди усіх поколінь, усіх професій і конфесій. Винятково важлива роль належить молоді. Враховуючи досвід попередніх поколінь, молодь повинна навчитися кувати перемогу не емоціями, як це інколи спостерігаємо, а напруженою працею, активними діями. Відкиньмо песимізм. Загроза велика, але не такий чорт страшний, як його малюють. Отже, від слів — до активної дії, до звільнення України від окупаційного режиму.