25 липня минає 30 років, як відійшов у інший світ Володимир Висоцький. Відійшов, але не покинув нас. І ми — українці — маємо право сказати, що славнозвісний російський поет водночас і наш.

І, зрозуміло, це не лише тому, що в ті роки, коли жив поет, між Україною та Росією не було державних кордонів і російською мовою ми володіємо. В його піснях вирує життя будь-якої людини, в який би час і в якій би країні вона не жила. Чимало росіян — сучасників Висоцького, котрі боролися з тоталітарним комуністичним режимом, залишилися прихильниками імперії, чим викликали розчарування. А Висоцький, хоч і не дочекався того часу, коли настане крах цього режиму, своїми поезіями нам підказує, що і сьогодні він би переконував і доказував «что не то это вовсе, не тот и не та...». Перша книжка, яку випустило в світ миколаївське видавництво «Наваль» — «Владимир Высоцкий. Стихи, проза и высказывания о море», видана саме того року, коли поету виповнилося б 70. У передмові до неї сказано, що поет та моряк живуть морськими образами і що «вода — символ тієї стихії, яку називають життям». Кто-то подал строителям мудрый совет — Создавать поэтически флот. Цей флот — пароплави, які носять імена відомих поетів. Ті, хто надають їм ці імена, є творцями образів, які бачить поет: Непохожих поэтов сравнить легко: В разный срок отдавали концы Руставели с Шевченко и Пушкин с Франко... А на море — они близнецы. Та між рядків можна прочитати, що великий російський поет постає величніше над іншими, чиї імена відомі світу не менш. Постає величніше, звичайно, завдяки мові, якою написані його твори. Адже навіть Кобзаря і Каменяра, хоч комуністична влада проголошувала революціонерами, але водночас і принижувала. А тим часом, попутний вітер розправляє поетичні вітрила над стихією, яку називають життям: О далёких странах мечтали — и вот не дожили! Очень жаль! И «Шевченко» теперь — близ Италии, А «Франко» идёт на Монреаль. Звичайно, коли ми читаємо прізвища, написані в лапках, перед нами постають справжні власники цих прізвищ. Але повернемося до героїв Володимира Висоцького, які могли жити в будь-який час і в будь-якій країні. Відомо, що, розповідаючи про вовків, на яких полюють мисливці, поет мав на думці не хижаків-сіроманців. І якщо більш особисто поміркувати над піснею «Конец охоты на волков», або «Охота с вертолётов», то в образі цих нескорених безстрашних тварин можна побачити воїнів УПА. Може, у когось виникне запитання: якби до цієї думки поставився сам автор пісні? Але митець може довідатися про створений ним образ набагато пізніше, ніж створив його, а то і взагалі не довідатися. Також не дивно, якщо росіянин, корінний москвич, віщав: Сколько чудес за туманами кроется — Не подойти, не увидеть, не взять.... — то він міг знати і про УПА те, що було невідомо багатьом українцям. В образі вертольотів постають своєрідні Олімпи, на яких царюють Зевси-громовержці у людській плоті. Колись вони були дуже далеко від підніжжя гір, але ледь не зі швидкістю блискавки досягли вершин, і тепер почали кидати вогнями-блискавицями, спопеляючи все, що їм непідвласне: Словно бритва, рассвет полоснул по глазам, Отворились курки, как волшебный сезам, Появились стрелки, на помине легки, — И взлетели стрекозы с протухшей реки, И потеха пошла — в две руки, в две руки! Та чиї ж то дві руки? Може, Сталіна й Гітлера? І якщо згадати, що ОУН було створено в ті роки, коли західноукраїнські землі були під ігом Польщі, потім раділи мешканці цих земель, що їх з'єднали з Українською РСР, але радість була передчасною. Здавалося, залишається лише покладати надію на «визволителів»-німців, що теж стало помилкою. В якому ж стані після цього можна перебувати? Мабуть, лише у такому: Мы ползли, по-собачьи хвосты подобрав, К небесам удивлённые морды задрав: Либо с неба возмездье на нас пролилось, Либо света конец — и в мозгах перекос, — Только били нас в рост из железных стрекоз. А ось куплет, в якому постає той час, коли червона п'ятикутна зоря, спаливши своїм вогнем свастику, кинула знов своє проміння на Україну, перетворюючи квітучу землю у випалену пустелю: К лесу — там хоть немногих из вас сберегу! К лесу, волки, — труднее убить на бегу! Уносите ж ноги, спасайте щенков! Я мечусь на глазах полупьяных стрелков И скликаю заблудшие души волков. Відомо, ліс був оселею та сховищем УПА. Також слово «ліс» є образом будь-якого підпілля. Але що ж то за заблудлі душі? Мабуть, це душі тих, наляканих сатанинським гульбищем, влаштованим псами, що одягнули на себе вовчі шкіри? Тобто червоними агентами, що замаскувались під бандерівців. І от полювання завершено. Врятувавшись за кордоном («Те, кто жив, затаились на том берегу»), можна залишатися самим собою. А тут вільнолюбство і вільнодумство треба приховувати від всежерущого полум'я п'ятикутної зорі обережніше, ніж непроявлену фотоплівку від сонячного світу. На згарищі, що залишає та зоря, з'являються яничари, наче гриби після дощу: Я живу, но теперь окружают меня Звери, волчьих незнавшие кличей, — Это псы, отдалённая наша родня, Мы их раньше считали добычей. У четвертому та восьмому куплетах є рядки: Но на татуированном кровью снегу Наша роспись: мы больше не волки! Але у рядках, якими завершується пісня, слово «наша» замінено словом «тает». Адже в уявленні багатьох вовк — це кровожерливий хижак, а не символ нескореності. Так само забуто й про те, що бандерівці — це народні повстанці за волю. Більшість їх уявляє людожерами. Звичайно, в історії чимало споріднених доль. І поет таким чином їх міг згуртувати. Але, все ж таки, в образі вовків, на яких полюють з вертольотів, можна побачити і воїнів УПА. В цій статті наведено неповний перелік фактів, що свідчать про це.