На дворі знову припікає. Серпень вступив у свої права аномальною спекою. Навіть під Києвом загорілися торф'яники, звичними стали температури 40 градусів. Чиновники найвищого рангу поховались на морях, хоч у політичному житті країни починає припікати. Набрав чинності закон про вибори до місцевих рад, що створить ще немало проблем тим, хто його придумав, і тим, хто не знайшов наснаги перешкодити його прийняттю.

Політичні сили розгортають свою підготовку на всіх напрямках, намагаючись завоювати прихильність виборців. Виборча кампанія лиш набирає обертів, а вступна кампанія добігла до фінішної прямої. Завершився прийом документів, і підсумковим етапом стане зарахування до навчальних закладів нових студентів. Незважаючи на штучний ажіотаж, багато ВНЗ не дорахуються абітурієнтів, особливо на платних формах навчання. Вступна кампанія 2010 року стала справжнім випробуванням не лише для вступників та їх батьків, а й для системи освіти в цілому. Зміна влади і прихід нової команди посіяв у правила вступної кампанії до ВНЗ хаос, неорганізованість, метушню, намагання деяких ділків від освіту заробити деяку копійку-другу на цих штучно створених негараздах. Держзамовлення на спеціальності прийшло в розпал подання документів абітурієнтами, і багато вишів не мали чітких орієнтирів у прийомі. У більшості навчальних закладах прийом документів через зменшення терміну їх здачі призвів до величезних черг та незручностей. У липневу спеку тисячі майбутніх студентів, у вік Інтернету, парилися на сонці через недбалість та невміння, а можливо, і небажання якісно організувати прийом документів. Тому на вимогу Прем'єр-міністра після численних скандалів у пресі прийом документів продовжили. Але ж перед цим пам'ятаємо експерименти із тестами нового міністра освіти Табачника, коли для того, щоб добратись до місця складання іспитів, декому необхідно було декілька годин, а потім паритись годинами у задушливих аудиторіям, щоб виконати завдання тестів. Про яку турботу чиновницької раті можемо говорити, коли під час вступної кампанії — повна безвідповідальність та байдужість до існуючих проблем і бажання створити нові, аби половити рибку у мутній воді від освіти. І головне — відсутність будь-якого бажання привести стандарти прийому до цивілізованих, людських норм. Правда, у суцільній хмарі негативу були і позитивні приклади організації роботи приймальних комісій, але це швидше винятки із правил, ніж правило. Влада регіоналів, поруйнувавши напрацювання своїх попередників, лише погіршила умови вступу до вищих навчальних закладів, повернувши в освіту корупційні схеми. Нині важко очікувати покращень у сфері освіти, особливо після того, як ми знову після багатьох років підготовки до переходу на 12-річну освіту повернулись до 11-річної. Експерименти в освітній галузі показують, що в країні немає стратегічного бачення її розвитку і з приходом нового керівництва відбуваються різкі зміни в галузі. Новий міністр освіти планує змінити не тільки форми вступної кампанії, а й деякі підручники, підлаштувавши їх під московські забаганки. Очікує змін і навчальний план, розроблений на 12 років навчання, і багато інших реформацій, бо замість того, щоб продовжити перехідний період на 12-річну освіту, ми її скасували зовсім, відійшовши від європейських принципів організації освіти, куди йшли останні 10 років. Але найсумніше те, що нинішні вступники чи ті, хто уже отримали дипломи про вищу освіту, виявляють, що вони нікому не потрібні. І багато з них без успіху шукають роботу за спеціальністю і влаштовуються, де прийдеться. Диплом в Україні нині не гарантує роботи за фахом, тому багато хто опиняється перед вибором працевлаштування. Тому не дивина, що багато тих, хто закінчив виші, а батьки понесли значні витрати, змушені працювати не за спеціальністю, часто торгуючи на ринках чи виконуючи іншу малопрофесійну роботу. Держава взяла на себе функцію організувати навчальний процес, але не забезпечує першим робочим місцем навіть тих, хто вчиться на держзамовленні. Таке використання бюджетних коштів викликає подив. Адже в багатьох закладах не вистачає вчителів, медиків та фахівців інших спеціальностей, яких навчає за свій кошт держава. Особливо це відчутно в сільській місцевості. Але чому дивуватись, коли практично зруйнована система життєзабезпечення країни, про охорону здоров'я годі й говорити, і тут без радикальних змін на покращання очікувати в найближчому майбутньому безперспективно. Та це мало поки хвилює панівну касту в країні. Сьогодні освіта перестала виконувати основну свою функцію — забезпечення висококваліфікованими фахівцями основні галузі країни. Практично зруйноване господарство як цілісний механізм функціонування держави та життєзабезпечення громадян. Панівна каста та чиновництво, дотичне до розподілу ресурсів країни, живуть з народом у паралельних світах, які не пересікаються. Тому, закінчивши ВНЗ, найуспішніші спеціалісти покидають країну і працюють на забезпечення благополуччя чужих держав. І не дивно, адже зважаючи на рівень оплати вчителя, медика та інших фахівців в Україні скоро взагалі не залишиться бажаючих працювати у цих галузях. Тільки владні мужі не хочуть бачити існуючих проблем, що вимагають вирішення протягом багатьох років, але власні вони вирішують оперативно та із зиском. І поки в країні не з'явиться розуміння, що реформи в освіті — це не лише зміни термінів здачі тестів та вкорочення часу на подачу документів, а що це комплекс програм, починаючи від дошкільного закладу, де закладаються підвалини знань, і можливості працевлаштування випускника, змін на краще очікувати годі. Поки що ті, хто керують освітою в Україні, окрім її політичного направлення, іншого не бачать. Тому на швидке їх прозріння щодо реформування освіти на научній основі годі й сподіватись. Отже, виникає резонне запитання: а для чого і кого, власне, вчиться український студент, якщо його фах не потрібен рідній країні?