Колись знаний політик та державний діяч — колишній голова Уряду України Володимир Винниченко сказав про нашу історію, що її не можна читати без брому. І це визначення за ним (і без нього!) повторювали багато наших політиків та істориків. При цьому хіба що вживаючи більш дієвий від брому — валідол.

Хоча, перегортаючи її деякі сторінки та розглядаючи деякі події, варто вживати ще більш дієвий сердечний препарат — нітрогліцерин. Особливо, розглядаючи її круті повороти. До речі, спричинені її державними діячами, елітою! Так, наприклад, наша Київщина, що під мудрим керівництвом Ярослава Мудрого розрослася в могутню Київську Русь, після його смерті, замість того, щоб продовжувати славно розпочату справу та дорости до ще більших та міцніших розмірів... розвалилася. Бо його сини, замість того, щоб об'єднатися та разом протистояти тодішнім викликам, розсварилися. Та, мало того, ще й розвоювалися поміж собою! Тож і не дивно, що зовнішнім загарбникам там не треба було прикладати великих зусиль, щоб не тільки пограбувати стольний Київ, але й довести ту Русь до занепаду! Аж до втрати державності та викрадення назви! Врешті та Русь, вже під назвою Україна, зусиллям самого народу, об'єднавшись у таку військову потугу, як козацтво, знову заявляє про себе. Та ще й так заявляє, що від неї у жаcі трясуться вчорашні загарбниці: Польщі, Московія і навіть могутня Османська імперія! Адже походи козаків під проводом гетьмана Сагайдачного не раз і не два доводили їх до паніки, але... Але не приводять Україну до державності. Це дивує навіть її тимчасових володарів! Так, наприклад, польський король Владіслав IV, до якого зі скаргами на утиски польської шляхти звертаються козацькі ватажки — гетьман Барабаш та писар Богдан Хмельницький, з подивом відписує: «Понєвєж ви воїни єсте і маєте у себе мушкети, шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу?». І тільки тоді, після такого зневажливого натяку, Богдан Хмельницький, облишивши боягузливого Барабаша, сповна використовує і ту військову силу, і ті мушкети та шаблі, що вона має у своїх руках. Використовує і... здобуває незалежність! Здобуває і... тут же, — так як сам був неготовий до неї (на відміну від простих козаків!) тут же закладає Україну в нове, ще жахливіше московське ярмо! Закладає, навіть попри незгоду духовенства та козацької старшини, які його прямим текстом застерігають: там «рогожне» та «найнеключиміше рабство»! Читаючи про це, як тут не ковтати валідол? А візьміть події 1708-1709 років. Тут вже гетьман Мазепа був готовий до унезалежнення, доріс до самостійності. При цьому зумів підняти Україну з руїни, в якій вона перебувала від часів того об'єднання з Москвою, відбував її, економічно підсилив, без єдиного пострілу об'єднав добру дещицю розданого Польщею (Бучацька угода з турками) та Московщиною (Андрусівська угода з Польщею), зумів усунути багатогетьманство, яким і користувалися Варшава й Москва, але... Але не зміг прибрати з дороги оте наше багатоотаманство, яке так і не доросло до усвідомлення державності України. Бо доросло лише до своєї власної, якоїсь містечкової самостійності, але не до державності! А тому дезорієнтувало і козаків, і місцеве населення. А подекуди й відверто зрадило Мазепу та перейшло на бік біснуватого Петра І. Не знаю, чи уявляли вони собі на той час наслідки того переходу, ту різанину, вчинену військами Петра І у підкорених ним містах, у гетьманській столиці — Батурині, розорення Січі... та подальше уярмлення України, але й сьогодні, вичитуючи про ті події, доводиться хапатися за валідол. Та вже й після цього доводиться констатувати: наші отамани не порозумнішали. Подивіться лишень на події початку ХХ століття. У Москві безлад, царя усунуто, імперія тріщить по швах — такий момент для унезалежнення України, але... еліта наша, на відміну від простих людей, до того не готова. І, замість того, щоб діяти рішуче, злагоджено і твердо, як фіни, керовані Маннергеймом, здобути свободу, вона топчеться навколо якихось універсалів та ще й... воюючи поміж собою!? Десь як оті Ярославові сини. Не знаю, чи та еліта уявляла собі на той час наслідки своєї неузгодженості, своїх розбіжностей і своїх воєн? Чи передбачала вона, з оглядом на поведінку тієї рогожної імперії, ті масові розстріли, голодомори, ГУЛАГи та депортації, які уготувало Україні те «найнеключиміше рабство» «тюрми народів» — це питання відкрите. Але й ці сторінки нашої історії без валідолу читати не можна! І, головне, що нашу еліту і це нічому не навчило! Ви подивіться на сьогоднішню нашу отаманщину, на її непримиренну амбітність, на її войовничу неузгодженість, які знову терзають, роздирають по-живому цілісний організм держави. І ось-ось кинуть її знову в жорстокі лабети «найнеключимішого рабства». То чим же тут пишатися — запитаєте ви. А пишатися все-таки є чим! Недарма ж саме до нашої історії туляться так сусіди. Бо... Це сторінки історії, яка під нашаруванням століть, десь там у її, ще не вивчених з певних причин, глибинах, приховує від нас наше коріння, яке сягає загадкової, високорозвиненої трипільської культури. Це сторінки історії, які великою кількістю слів (біля 600!), назв річок, іменами наших Богів та Божеств та навіть прізвищами пов'язують нас із давніми аріями — оріями, які, до речі, мешкали і тут, у нашому Північному Причорномор'ї, тобто, на теренах нашої Миколаївщини, і від яких, мабуть що, пішла наша мова. І підтвердженням цьому є ще один важливий привід пишатися нам нашою історією. Це створення саме нашими українцями першої у світі Конституції з такими положеннями про свободи, які й не снилися феодальній Європі чи рабовласницькій Америці! Я певен, що саме вона надихнула молодого Вольтера, який дружив із сином Пилипа Орлика, сформувавши з нього в подальшому батька французької революції. Хіба цим не можна пишатися? Як і тим народом, який у лоні своєму викохав, випестував таку чудову, вільнолюбиву спільноту, як козацтво? Легендарне козацтво! Тільки не плутайте його з тим спотворенням імперією муляжем, проштампованим царськими погонами, мов тавром на викрадених конях з чужого табуна, злодійським тавром нового власника! А згадайте тих, про яких навіть найзапекліші вороги — турки писали: «Треба відверто сказати, що неможливо знайти на землі хоробріших людей, які так би мало піклувалися про своє власне життя і так мало боялися б смерті. Досвідчені в морській справі люди запевняють, що ця голота своєю спритністю та відвагою в морських битвах страшніша всякого ворога». А турки знали, про що писали. Бо й на суші вони жахалися козаків і бій сприймали лише тоді, коли мали досить вагому чисельну перевагу. Хоч, побачивши, наприклад, Сірка і в такому разі втікали, у паніці вигукуючи: «Шайтан — шайтан!». Не менш грізною та небезпечною силою ці козаки були й для інших загарбників: Польщі та Росії. Бо й для першої і другої ця фактично республіканська спільнота була прямою загрозою, як «ворохобське гніздо», своїм волелюбством. І особливо для Росії — хранительніці «найнеключимішого рабства», на якому вона тримається й до сьогодні. Адже найменші прояви волелюбства призводять до розвалу цього тоталітарного монстра. І це ми спостерігали зовсім недавно. А тому Україна й сьогодні сприймається Кремлем, не інакше, як те «ворохобське гніздо», проти якого боролися різними методами і Петро І, і Катерина ІІ, і Ленін, і Сталін, а сьогодні й Путін з Медвєдєвим. Бо Україна, бо українці, — як не дивно! — і до сьогодні десь у глибинах своїх душ зберегли оте козацьке волелюбство. Хіба цим не треба пишатися? Мало того, воно ним «заразило» до певної міри і «підсаджене» імперією, навзамін винищеного українства... її власне російське населення! Ви подивіться, як дружно, в унісон з українцями проголосувало воно за незалежність у грудні 1991 року. То хіба не можна цим пишатись?! Інша справа, що та імперія з її «найнеключимішим рабством» завбачливо винищила в Україні і справжнє, — а не лубочне! — козацтво і справжню еліту, насадивши замість них спочатку «белых», а опісля «красных казаков» та своїх комісарів з обойми, яка бере свій початок з московської опричини і за довгий час тієї тиранії добряче набила руку на підлощах та провокаціях. Ну, наприклад, таких про яку писав 1922 р. Ленін Чичеріну: «Архисекретно. Нам выгодно, чтобы Геную сорвали... (йдеться про міжнародну конференцію в Генуї. — П.П.), но не мы, конечно. Например, дура Гендерсон и К0 очень помогут нам, если мы их умненько подтолкнём...». Якщо таку підлість та ще й чужими руками робив той Кремль у Європі, то в Україні це витворилося не раз і не два. Тим більше, що у нас «дуры Гендерсоны и компании» завбачливо, як огірки, вирощувались тією ж імперією на нашому українському політичному небосхилі серед нашої вільнолюбивої еліти, яка за якісь посули чи по своїй довірливій недолугості старанно допомагала виконувати такі архисекретні, найпідліші задумки «старших братів». Хоча й самі після цього потрапляла в Сибір чи на Соловки. Або пущені була й зовсім «у розпил»! Ото так ця імперія боялася навіть тих, хто був так чи інакше використаний нею, але хоч на дещицю вдихнув дух українського козацького волелюбства! Нашого волелюбства! А це те, чим, незважаючи на ті зради, незважаючи на тих «дур и К0», так багата наша багатостраждальна історія — Дух волелюбства — Дух, який український народ, незважаючи на оте вікове уярмлення, зберіг в собі й яким ми повинні пишатися денно і нощно! Бо це Дух, який зберіг та у зручний момент відтворив нашу Україну, як незалежну державу! І це історія, якою нам треба пишатися. Пишатися, не забуваючи про оті її трагічні сторінки, прочитання яких потребує валідолу. Пам'ятати і робити все, щоб подальші сторінки її, які ми творимо сьогодні, викликали у наших нащадків тільки пошану і хороші емоції!