Влада, яка не має програми, починає зі зміни законів.

Згадаймо, що в Історії одного города», а саме города Глупова, Салтиков-Щедрін виводить ряд градоначальників, які бачили, що закони у Глупові не діють, тому приходили зі своїми законами. Серед них був і проект «Об упразднении всех наук, с таким однако расчетом, чтоб российское государство в учености было впереди всех». Сьогодні в Україні влада донецьких регіонів прискорено повертає нас до позавчорашньої однопартійної системи, яка живиться ідеями та інструкціями Кремля. Радіо уже з самого ранку говорить про гречану кашу, ціни на ринку і наведення справедливості у житловому секторі. Телебачення показує нам побутові негаразди, кримінальні цікавинки і нещасні випадки, а також заклопотане піклування Президента про народ. Водночас ми не чуємо живого слова Педагога 1 вересня, не чуємо Національної тривоги в день 25-ї роковини загибелі Василя Стуса. На вершинах — безпам'ять уроків нашої історії! Але ось в Інтернеті з'явився проект депутата Вадима Колесніченка — Декларація Верховної Ради України «Про гідність, свободу і права людини». Така думка виношувалася ще в головах брежнєвських комсомольців: виставити щось своє, совєтське, як альтернативу «Декларації прав людини», де проголошуються основні принципи, які довелося вождям підтвердити своїм підписом, але все одно КДБ при обшуках вилучав той документ. Бо він «втручався у внутрішні справи Радянського Союзу», який має свої власні поняття і про права, і про саму людину. Але обережна совєтська дипломатія не зважувалася виходити на міжнародний простір з такими заявами. Вони трималися застереження одного російського царя: «Дабы дурь каждого всем видна была». Регіонали при владі нічого не бояться і нічого не соромляться Вадим Колесніченко вважає, що «наразі назріло питання про встановлення фундаментальних морально-етичних основ розвитку українського суспільства, які в дечому відрізняються від утилітаристських принципів західної цивілізації. Більше того, Колесніченко виліз на котурни українського патріотизму і вигукнув про «закладення істинно українських підвалин прав людини». Тут би його Табачник смикнув за штани, але Колесніченко міг би відповісти зуботичиною: «Що ти, не розумієш, що то калька з «истинно русских этических основных прав человека»? А тут вже регіонали будуть одноголосні. Автор декларації знає, що «сучасна система так званих універсальних прав людини, відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України, не працює належно на українському грунті. Як тут не згадати Кучминого розчарування: «Національна ідея не спрацювала». Але ж товариші-посткомуністи, зважте: навіть кінь не спрацював би, якби його замкнути в стайні, та ще й спутати! Як же може спрацювати національна ідея в руках національно байдужих, а то й ворожих совків, які не люблять тієї ідеї? Як може «працювати» Конституція України, коли ви самі насміхаєтесь над нею, а свого Президента називаєте іронічно «гарантом конституції. Великі поняття на плаксо-побутовому рівні Ви знаєте, чому працюють на Заході закони і права людини? А тому, що там до них серйозно ставляться. Саме на грунті протестантської етики: сказав — зробив. Чи може бути на Заході Президентом людина з кримінальним минулим? Чи можна уявити на Заході передачу якоюсь країною своєї території іншій країні без обговорення і дебатів у парламенті? Чи можна на грунті «ліберально-протестантської західної традиції створювати парламентську більшість методом купівлі чужих депутатів по 1 мільйону доларів за штуку? Колесніченко декларує: «За своєю гідністю людина покликана до добрих справ», до «відповідальності одного перед одним», «не ігнорувати духовні і культурні традиції, а «права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни»... Таку декларацію можна доповнити докладними приписами: не жирувати за рахунок бідних, не будувати свою дачу на чужому, не хапати цілу миску державних пирогів, призначених для багатьох... Але при чім тут права і при чім тут гідність? В декларації ті великі поняття вживаються на плаксо-побутовому рівні. За ними нема ні євангельської глибини, ні національної свідомості і гідності. За стилем то звичайна публіцистика типу «морального кодексу будівників комунізму». Але там, у тому кодексі, була принаймні гуманізація режиму — замість сталінської підозріливості, жорстокості проголошувалось: «Людина людині — друг, товариш і брат». Тут же — сентиментальні балачки про бережливість, пошану, любов, духовність і особливо Церкву. І все це в дусі «православного атеїзму», за яким не відчувається суворих Десяти Заповідей, обов'язкових для всіх, а не тільки для політичних противників. Якби такий документ з'явився 30 років тому, то Колесніченка пожурили б за «отсебятіну» та «гнилий лібералізм», а Стуса і Марченка засудили б на 15 років за вимогу дотримання Прав Людини і Свободи Слова, незалежної від політичної кон'юнктури. Але документ з'явився в 2010 році. У ньому є нарікання на брак законослухняності, моралі, бережливості і загальної культури та освіти. Але треба щось робити, а не декларувати! Яка може бути культура і самоповага, коли у вас міністр освіти некультурний і безсоромний перед народом? От якби Колесніченко написав декларацію про потребу сорому в нашому суспільстві і політикумі, то тут, принаймні, ясне поняття, і всі одразу зрозуміли б і схвалили б. Я б навіть підказав розділи. А на початку я все-таки радив би написати обнадійливі слова Щедріна: «Однажды ночью к Глупову пришел стыд». 1. Як розуміти євангельське: «Ні Бога не боявся, ні людей не соромився». 2. Сором як стимул до покаяння. 3. Як навчати соромитись. 4. Що робити з безсоромними. 5. Служба стеження за безсоромністю зверху і знизу. Є підстава думати, що така декларація про культивування сорому і викриття безсоромності об'єднала б працюючі верстви нашого суспільства — як на сході, так і на заході України.