Хто так розбудовує державу? Колись Котляревський у своїй «Енеїді про вже зниклих на той час латинян написав: Що строїть треба, те ламали, Що треба кинуть, те ховали, Що класть в кишеню, клали в рот... Бо все робили назворот. Чим це й справді скінчилося — всі тепер добре знають: ця держава разом зі своїм царем Латином та зо всією його челяддю відійшла у вічність, зник цей народ, культура... А мова — стала мертвою мовою. І тільки завдячуючи медицині, ще в якійсь мірі дає про себе знати.

Чому я це згадав? Та тому, що в нашій, уже незалежній, Україні, мабуть, чи не з чиєїсь підказки уперто все робиться майже так, як у тих латинян. Що треба будувати, розбудовувати — те ламають. А те, що треба викинути на смітник, — за те чіпляються зубами. Що треба класти в державну кишеню — те запихають у власний досить-таки ненаситний рот. Декларують похід у Європу — але йдуть туди (починаючи ще з президентства Кучми), як той Швейк на фронт. Тобто замість того, щоб чітко взяти курс на Захід, вони чимчикують на Схід: як не в Японію, то в Південну Корею. А більше за все — в напівазійську Росію. Залучаючи в Україну не європейські фірми, європейських інвесторів, відкриваючи для себе не європейський більш-менш цивілізований ринок, а стаючи самим для них ринком збуту... Бо скажіть на милість, чи просунула нас Корея зі своїми автомобілями на європейський ринок? Ні! Зате ми його відкрили для неї! Я вже не згадую про користь від того вояжу аж в Японію ще 1995 року президента Кучми та соціаліста Мороза. Хіба що, поки ми так «рискали по курсу», Росія дивним чином встигла заволодіти в Україні навіть деякими стратегічними підприємствами. До речі, з таким же коефіцієнтом корисності. Ви порівняйте наглядно хоч би два підприємства в нашому місті Миколаєві. Одне з них — завод «Океан», на який ми свого часу, як виключення, залучили шведську фірму. Інше підприємство — Чорноморський суднобудівний завод, де «господарюють» російські бізнесмени. Перше підприємство функціонує, дає робочі місця, зарплату, прибуток бюджету, знаходить ринки збуту своєї продукції. А друге — розікрали, розібрали на металобрухт, людей звільнили і завдали більше збитків, ніж користі. І так і в літакобудуванні. Де нас уже майже два десятиліття водять за ніс ті ж «брати». Бо то збираються щось нібито запускати у виробництво, то передумують. А самі в цей час посилено готують у себе випускати аналоги нашим «АНам» та «Антеям». А наші промислові потужності простоюють! Цікаво, що ті наші довірливі, чи то навмисне влаштовані хилитання із демонстративною декларацією інтеграції в європейські структури та вояжами в Азію не припинилися й за нової влади. Бо на черзі постав Китай. Мовляв, Європа нас не чекає! Та як вона буде нас чекать, якщо наші керманичі ведуть себе, як непевні женихи, які вдень клянуться у відданості якійсь Проні Прокопівні, увечері сватаються до Галі, а ночують у Алли! Тому й результат і такого женихання, і такого сватання передбачити не важко. І нічого тут на Європу ображатися! Бо ми навіть зі своєю власною державною мовою виробляємо такі чудеса, що не тільки європейці, а вся цивілізація відкриває від здивування рота. Адже замість її відродження, ми продовжуємо засилля великоімперської валуєвщини. Бо знову взялися за введення в Україні так званого «двуязичія». І де? В Запоріжжі! Бо там, як виявляється, української козацької мови, — яку, до речі, розуміли й турецькі султани! — сьогодні не розуміють!? То що тут говорити про Великий Луг — Луганщину, про Слобожанщину — Слобідську Україну, коли в самому серці козацької України керманичі забажали розмовляти на «общепонятном языке» сусідньої держави? Я не знаю, чи не долучаться продовжити цей парад мовних суверенітетів (і чи тільки мовних?) у Луцьку, Львові.., де донедавна панувала польська мова? Чи не перекинеться це й на окремі села, які своїми селищними радами оголосять себе окремими республіками з молдавською, румунською, угорською чи й австрійською мовами. А можливо, хтось додумається і взагалі замість державної та «общепонятного» увести тільки англійську мову. Мовляв, навіщо зайвим «загружати» діточок, коли з англійською мовою вас зрозуміють і на Богом забутих Соломонових островах. Не знаю, чи такми чином мислилось у латинян, але добре відомо, чим у них усе це закінчилось. І закінчилось так саме тому, що, як писав той же Котляревський, у них Вожатими були сліпці, каліки, Ораторами — недоріки... А до розподілу благ допускались «картьожники, міняйли, фігляри». То невже й у нас, в Україні, «вожатими сліпці й каліки», які не розуміють, що таким чином не розбудовують державу, не збагачують, не об'єднують її, — як це вони всі декларували! — а роз'єднують та дерибанять? Чи вони це роблять навмисне? Бо якщо вони роз'єднують та дерибанять, то, як писав колись фінський очільник, за якого Фінляндія набула незалежності, барон Маннергейм, цим вони «широко відчиняють ворота ворожим загарбникам», а не укріплюють незалежність держави. А у нас, якщо відкинути запевнення і декларації та пильно придивитися до дій вже нової влади, здається, комусь дуже муляє навіть власна, особиста самостійність і так хочеться пірнути у вже досить відомі та жорсткі обійми сусідньої держави. Щоб розчинитися там разом з нацією, разом з мовою, культурою, разом з усією державою. Бо хіба ж так, діючи назворот, хтось розбудовує державу?