Народ завжди правий, бо мудрий. Це аксіома. Але часто його вправні демагоги розбивають на ворогуючі натовпи, оболванюють, обдирають до нитки і тоді він стає пролетаріатом-могильщиком світового капіталізму.

Інколи для цього використовують релігійну основу і тоді організовують чи то хрестові походи, чи й просто звичайнісіньку війну між, наприклад, шиїтами та сунітами. Або й звичайнісіньке вивищення якоїсь там богоносної нації над цілим світом. Але передує цьому, як завжди, повний економічний і політичний колапс у відповідній державі чи імперії. Народ зубожіє, а відповідні демагоги майстерно підбурюють його, мовляв, винна демократія, розбивають на натовпи чи то за майновими, чи то за мовними, чи то за національними, чи за ідеологічними, чи то за релігійними, чи то й за регіональними ознаками. Або й по всіх разом — як це у нас сьогодні відбувається в Україні. Розбивають, а самі у тому хаосі потихеньку прибирають владу до своїх рук. І замість вмілих талановитих менеджерів, обирають керівниками диктаторів. Зі свого ж демагогічного злочинного середовища. Якогось Калігулу. Чи вождя всіх народів Сталіна. Або такого ж фюрера Гітлера. Бодай невеличкого Пол Пота — за розміром та замашками Наполеона. Чи то якогось релігійного фаната. Що стається далі з цими народами, розбитими на натовпи, — вже бачили. Це повні трагедії для всіх без виключення. Здавалось б, загляньте в історію і... утримайтесь від подібного. Адже там і вождям та фюрерам не вдавалось добре уникнути отих трагічних фіналів. І добре, якщо їх тільки розбивав параліч, а так звані «соратнікі казали «тихо, вождь спит», і відгорожували його від вчасної лікарської допомоги. Гірше, коли вони самі змушені були вдатися до отруєння. А ще гірше, коли їх той же розлючений натовп вішав за ноги, як того Мусоліні, або забивав палками, як Чаушеску. Та чомусь, як то кажуть у тому ж народі, «наука не йде до бука». І вже, дивись, як не там то там виходить на сцену якийсь собі малесенький царьок, вождь, фюрер чи, тепер, президент — такий собі малесенький полпотішко чи й більш-менш калібрований дуче і... пішло-поїхало. Благо, оті, згадані нами, демагоги, вимощують їм дорогу до влади, обдираючи та розбиваючи інколи наймудріший народ на глупі, оболванені пролетарські натовпи, що жадають пролетарської диктатури та сильної руки будь-якого диктатора, здатного організувати хрестові походи чи то за релігійними ознаками, чи то за мовними, чи то за ідеологічними, чи то за національними, чи то й за регіональними. І вже, дивись, хтось у такій мирній Україні, вже бідкається: от би нам Сталіна хоч на деньок! А оце недавно і таке почув. Нам треба для наведення порядку не просто Сталіна, а Адольфа Йосиповича Пол Пота! Ось такий симбіоз із отих злочинців! То невже ми так далеко заїхали в отому роздерибаненні та роз'єднанні на глупі натовпи? Адже для катастрофи і держави, і нації не обов'язково мати такого клона. Інколи вистачає і маленького позиченого Пол Пота чи майстерно вмонтованого іншою державою Чаушеску, аби та катастрофа відбулася. То невже Україна так далеко заїхала, що нам неодмінно потрібний Адольф Йосипович, щоб ми ще раз пройшли вже подвійне пекло свого ж винищення? Чи ми врешті одумаємось та зупинимося? Адже ми — всі разом — і ліві, і праві! можемо нарватися на такого диктатора, на такого Адольфа Йосиповича, що правління червоних демократів Л. Кравчука та Л. Кучми та невдале правління жовто-блакитного демократа В. Ющенка покажеться всім нам позолоченим раєм.