Пришиб і Новоросійське, Новоочаків і Кавказ — ба, навіть в самих географічних назвах населених пунктів Березнегуватщини можна прослідити історію цього краю зокрема, та — всієї великої країни (точніше, країн) і епох загалом. Скіфські кургани, що буквально розтинають район з півдня на північ, зі сходу на захід, — мовчазливі свідки тих буремних подій, що відбувалися на теренах сучасної Березнегуватщини у давню минувшину та зовсім недалекі часи. Активне ж заселення та розвиток цих територій — українськими козаками, росіянами, білорусами, євреями, поляками та ще бозна-ким — почалися при російській владичиці Катерині другій. Тоді й виникли назви того ж Ново-очакова та Новосевастополя, закарбовуючи в історичних скрижалях нев'янучу славу видатних перемог російської зброї над бусурманами. Натомість достеменно простежити етимологію села Кавказ — то справа марна, бо існує декілька вірогідних версій. Єдине, що можна стверджувати без побоювань помилитися, — то те, що кавказці й справді вирізняються з-поміж сусідів гордовитим, запальним норовом. А кавказький ватажок, Микола Скорий, і досі ні перед ким і ні перед чим не скорився — ні перед юрмою численних можновладців (а скільки їх було за його пам'яті!), ані перед випробуваннями Долі та руйнівними наслідками горе-реформ, які супроводжували революційні зміни соціально-економічних формацій.

Нумо, скажіть, шановний читачу, чи давно Ви чули чи читали десь про діяльність колгоспів? Кажете, вони давно канули в Лету, спочили в Бозі? Певно, маєте рацію, але це й не зовсім так. Бо на Березнегуват-щині, із центром в селі Кавказ, збереглося єдине (!) вціліле в усенькій неньці Україні колективне господарство. Ні, не новоявлене КСП зі спотвореною суттю ведення колективної праці, а самий справжній, радянського штибу, колгосп. І, подібно своєму хрещеному батькові з числа античних героїв, колгосп «Прометей» не лише несе людям добробут та процвітання, а й зігріває їх душі вірою в завтрашній день.

У господарстві, на чолі якого Микола Скорий, зберегли, та ще й примножили, всі надбання часів СРСР. На місці — й тваринницькі ферми, і механізований двір, і бокси для техніки, й криті бункери для зерна. У довжелезний ряд вишукувалися «металеві роботяги» — трактори МТЗ та комбайни «Дони», власний «Джон Дір», сіялки та віялки, інший сільськогосподарський реманент. Загалом у господарства основних засобів виробництва — на 12 мільйонів гривень, і це навіть — не у вимірі сьогоднішніх цін.

Про те, як в Україні відбувалися буремні аграрні «реформи», кавказці із жалем спостерігали на прикладі сусідніх сіл, а також дізнавалися із газетних шпальт небагатьох правдивих газет. Зруйновані вщент ферми та порослі двометровими бур'янами ниви, вирізана до останнього хвоста худоба... Та, що найстрашніше, люди, котрі за кілька років на своїй квітучій та родючій землі миттю перетворилися на жебраків...

На щастя, Кавказ став для навколишніх сіл таким собі дороговказом до кращого майбутнього. Чи, пак, минулого?..

- А воно не так важливо, — розмірковує Микола Скорий, — називаємось ми колгоспом чи якимось новомодним «ТОВ». Адже головне в тому, і ніхто мене не переконає в іншому, що ми зберегли саме колективну форму ведення господарства.

Кавказці й дійсно — гуртом працюють у полі, разом приймають і стратегічні рішення щодо розвитку свого сільгоспутворення. Щороку на початку лютого відбуваються збори членів трудового колективу колгоспу «Прометей», де кожен має право голосу. Люди самі вирішують, куди і як інвестувати кошти, які галузі розвивати, а від яких, можливо, й утриматися. Привселюдно — прозоро і чесно — обирається правління колгоспу, котрому довіряються всі важелі повсякденного керівництва великим господарством.

А «Прометей» і справді — чималенький. Лише земельки-годувальниці в його підпорядкуванні — понад 6 тисяч гектарів. Причому — як у Березнегуватському районі, так і в сусідньому, Снігурівському. Цього, несприятливого, сезону колгоспники виростили та зібрали 5600 тонн зернових, 1800 тонн соняшнику. На окремих полях, що були під паром, мали до 45 центнерів на круг.

Годі й казати, що Скорий та його однодумці зберегли тваринництво — а як-бо у справжньому колгоспі обійтися від ранкових «рапсодій» у вигляді різноголосого мукання та хрюкання? Попри збитковість цієї галузі, від неї повністю відмовлятися навіть не планують. По-перше, працівники господарства та пайовики завжди мають до столу свіже, якісне (корми — без жодної домішки, лише натуральні!) м'ясо. Й, подруге, ферми забезпечують селян робочими

місцями. А десь у краєчку душі колгоспники сподіваються, що держава й справді надасть реальну, а не декларативно-мізерну, допомогу тим, хто так важко, із ранішньої зорі до сутінок трудиться на землі.

- От дивіться, — Микола Вікторович емоційно жестикулює, доводячи свою правоту, — весь цивілізований світ дотує сільське господарство. У Сполучених Штатах держава відшкодовує фермеру до 80 відсотків від вартості продукції, в Європі — близько 60 процентів. За цих умов сільгосппродукція стає конкурентоздатною, аграрне виробництво — прибутковим, водночас населення отримує продукти харчування за доступними цінами.

Микола Скорий категорично виступає проти продажу землі в приватні руки. На його переконання, щойно запустять цей механізм, як земля стане товаром, причому — спекулятивним. «Усю ріллю довкола наших сіл, — попереджає досвідчений аграрій, — швиденько приберуть до своїх рук великі корпорації, яким наплювати на інтереси села та людей, що в ньому живуть».

Микола Скорий достеменно знає, про що говорить. На відміну від багатьох приватних структур, його колгосп — немов велика квочка, що дбає та зігріває своїм теплим пір'ячком численних пташенят. Окрім пристойної зарплатні, кожен працівник колгоспу щомісяця отримує безоплатних послуг та продукції на 300 гривень. А колгоспникам, які мешкають в селах Кавказ та Новоросійське, додатково виділяють по 300 гривень для благоустрою. Не обділені увагою й ветерани «Прометею» — кожному із них, залежно від стажу роботи, щороку надається продукції на суму до 6 тисяч гривень. Годі й казати, що повсякчас колгосп опікується утриманням соціальних об'єктів — шкіл, дитсадків, медичних закладів.

А особлива увага та турбота Скорого — то розвиток дитячо-юнацького спорту. Сам успішний спортсмен (має перший розряд із боротьби самбо та дзюдо), Микола Вікторович добре знає, як позитивно впливають зайняття спортом на виховання молодого покоління, поготів — у сільській місцевості, де розваг зазвичай — катма.

Тож за ініціативою Миколи Скорого мало не в чистому полі за лічені роки виріс справжній Палац спорту — з трьома татамі, трибунами на 700 глядачів, душовими та роздягальнями, іншими допоміжними приміщеннями. Поштовх у розвиткові в Кавказі та загалом на Березнегуватщині самбо та дзюдо надав знаменитий тренер чемпіонів Сергій Зіньковський зі Снігурівки, й до спортивних секцій потягнулися місцеві хлопчаки та дівчатка. За роки свого існування спортивний клуб «Кавказ» підготував трьох майстрів спорту, 12 кандидатів у майстри спорту, близько сотні розряд-

ників. Уже традиційним стало проведення в селі Кавказ міжнародних турнірів, а двічі — у 2007-му та 2010 роках — тут навіть відбулися чемпіонати України серед юнаків та дівчат! Важливим кроком сам Микола Вікторович називає і функціонування спортивно-оздоровчого табору: щоліта до нього приїжджають десятки юних спортсменів з різних куточків України, а також Білорусі. Діти не лише обмінюються досвідом та вдосконалюють спортивну майстерність, а й налагоджують міцні мости дружби — те, що не до снаги багатьом політикам.

Хтось дорікне: Скорий — людина різка, подеколи й колюча у своїх судженнях та вчинках. Що ж, погоджусь із цим твердженням, натомість воно справедливе лише у тих випадках, коли Микола Вікторович бореться із будь-якою несправедливістю або ж коли «виховує ледарів та п'яничок. З простими трудівниками, мешканцями села керівник колгоспу спілкується з неприхованою щирістю. А особливо тепло відзивається про кращих трудівників господарства — трактористів Анатолія Данилюка та Анатолія Алхімова, комбайнера Віталія Вікторцова, тваринників Марію Пашинську та Олександра Петруняка, працівників свиноферми Тетяну Грунську та Сергія Короля...

Микола Скорий ніколи не пливе за течією, адже він сам спрямовує повноводну річку власного життя та рідного господарства у потрібному напрямку. І невипадково ось уже понад два десятиліття Микола Вікторович незмінно — навіть без жодного дня відпустки — очолює колгосп «Прометей». Два скликання поспіль люди довіряли представнику КПУ М. В. Скорому право відстоювати їх інтереси в стінах Миколаївської обласної ради. І я аніскільки не здивувався, коли, перебуваючи в Кавказі, дізнався про чергову впевнену перемогу Миколи Вікторовича на виборних перегонах. Тож, вітаючи тепер уже депутата обласної ради VI скликання, побажаємо йому здоров'я та натхнення, успіхів як у господарчій та депутатській діяльності, так і у власному житті. Справді, він того вартий, цей нескорений Скорий.