Свобода — це не лише політико-економічний стан нації. Це, перш за все, стан душі. Тому і дивно, що в історії людської цивілізації усі злети націй здійснювалися в ім'я великого й солодкого слова свобода. Україна не є тут винятком. Навіть у чорний час застою часто доводилося мені чути слова пісні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду», не відаючи тоді, що це слова, забороненого окупаційним режимом, національного гімну українців.

З появою на українській арені Народного Руху України, перші осередки якого творилися ще весною 1989 року, виражена у словах гімну мрія про свободу стала невід'ємною часткою усіх заходів, як тоді називали, «неформалів». Вона втілилася у феноменальний результат на українському грудневому референдумі 1991 року. Мрія про справжню свободу в листопаді-грудні 2004 року підняла мільйони українців на площі і майдани. У числі тих, хто стояв на них, були члени Народного руху України. І не просто стояли, а забезпечували прядок на площах, допомагали в організації заходів. А лідер Народного руху України Борис Тарасюк, як дипломат з великим, світовим іменем, доклав усіх зусиль, аби світове співтовариство не розцінило тодішні події в Україні, як суто внутрішню, дрібну справу «однієї з країн на задвірках Європи». Завдяки, зокрема, йому українські події листопада-грудня 2004 року стали головними подіями європейської політики. Його велика заслуга в тому, що в 2004 році на українських майданах не було крові, бо кремлівсько-донецька реакція мусила зважати на увагу, яка тоді у світі була приділена до України. Далеко не остання його роль й у тому, що український Майдан увійшов до політичних словників. В окремих країнах, за винятком, як не парадоксально, України доби Януковича, про український Майдан, як про злет до свободи, говориться у шкільних підручниках. Тоді гаслом, яке передавалося з уст до уст, з майдану на майдан було: «Свободу не здолати». Це було однією з причин, що напередодні першої річниці початку Майдану з під пера президента Ющенка вийшов Указ про оголошення 22 листопада в Україні Днем свободи. Указ цей був неоднозначно сприйнятий. І не лише опонентами. Також і багатьма із тих, хто за ідею України сидів у тюрмах та коцтаборах. Вони вважали, і надалі вважають, що днем свободи для українців має бути день, коли 92 відсотки із них у 1991 році сказали: «Прощай, імперіє, не хочемо далі бути рабами». Ігнорування цього дня — вияв політичної легковажності, що породжує у суспільстві апатію, мовляв, ми, «маленькі українці (часто за господніми даруваннями і моральними якостями набагато більші від «великих псевдоукраїнців»), нікому не потрібні в Україні. Виникає закономірне запитання, а що ж тоді робити з 22 листопада? Звичайно, пам'ятати про цю дату. Адже ж вона з кожним роком набуває нового звучання. Ця дата має нагадувати усьому українському світові, як егоїзм та самозакоханість окремих політиків можуть збити очікування свободи мільйонами. Наслідки обірваного польоту до свободи бачимо наяву. Це впершу чергу падіння довіри до політиків, байдужість до всього, що відбувається навколо. Останні п'ять років суспільство жило у полі свободи без будь-яких обмежень. Нині пропонується нова модель свободи: «Нам (себто владі) свобода дає право робити, що хочемо, та заважати їм (себто опозиції, зокрема, та суспільству загалом) заважати робити те, що вони хочуть». І одна, і друга «модель свободи» — повне безумство. Справжня свобода, як вчать великі мислителі, — повна відповідальність за кожен вчинений крок та глибока повага до кожної думки опонента. Виходячи з тих міркувань, нам як нації треба ще будувати свободу, а не святкувати її, треба задуматися, чому була потоптана українська мрія. Адже і влада, і частина суспільства ніяк не можуть вийти зі стану колонії. Мабуть, не без підстав англійський політик Бенджамін Дізраелі півтора століття тому сказав: «Колонії не перестають бути колоніями, хоч вони здобули державну незалежність». Потрібний ще дух свободи. Думаю, що небагато-хто буде заперечувати, що в Україні новий посів свободи відбувся восени 2004 року. Перший президент США Джордж Вашингтон (тут слід пам'ятати, що Тарас Шевченко мріяв, що прийде на українську землю час українського Вашингтона) крізь століття навчає нас: «Свобода, якщо вона вже пустила корні, швидко виростає. Це добрий для нас знак. Проте не можна забувати, що свободу легко зламати, занапастити. Щоб цього не сталося ми, як нація, маємо відбудувати довіру до політиків. Навчені гірким досвідом останніх років не можемо забути давню народну мудрість: «Така корова, яка багато мукає, як правило, мало дає молока». Якщо про це пам'ятатимемо, якщо не забуватимемо, що «справжня свобода, — це повна відповідальність за кожен вчинений крок та глибока повага до кожної думки опонента», то посіяні восени 2004 року зерна свободи виростуть у пишне дерево українського майбутнього. Надії додає рух, що почався у підприємницькому середовищі.