Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як Путін покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже... Т.Г. Шевченко Вибачаюсь за вставлене в пророчі слова Тараса Григоровича прізвище «Путін». Бо там у нього, з оглядом на німкеню Катерину ІІ та засилля німців (з «виправлянням» нашої історії) було слово «німець». А сьогодні, будь він живий, вставив би туди саме це прізвище. Особливо після того, як нещодавно міністр освіти, виконуючи, мабуть що, доручення нового Президента України, заявив про спільне з сусідами написання підручників по історії.

Мовляв, оскільки у нас із ними була спільна історія, то й підручники по ній ми повинні писати спільно! Звичайно, й спільно витрактовувати події в ній та дійових осіб цієї історії. Як це вже й було при Катерині ІІ, як це вже було і при Союзі, коли нам ту історію «узгоджували» з Москвою. І вона не допускала при цьому ніяких різночитань. Тобто, коли ми її не дратували! Тепер ми мусимо це зробити, за словами Табачника, з усіма сусідами. Узгодити десь так, щоб не дратувати їх, сприйнявши їхнє бачення. І якщо нам одні з них назвуть Олексу Довбуша бандитом, Петра Сагайдачного — гяуром, Богдана Хмельницького — «здрайцею» та «бидлом», а Івана Мазепу — зрадником, то так ми повинні й записати їх у свої підручники по історії для наших дітей! І так їх повинні навчати! І це ще не все! Ми повинні погодитись, що все, що ті сусіди робили на нашій території з нашими людьми, — то все було правильно! І особливо правильно було те, що витворяла з нами на нашій землі Російська імперія! Що вона правильно зробила, коли прихопила, сфальшувавши Переяславську угоду, цілу Україну. Що вона правильно робила, коли після цього настільки мордувала козацтво своїм «найнеключимішим рабством» (слова Ів. Богуна), що вони забажали розірвати ту угоду. Що вона правильно зробила, коли за це жорстоко розправилась з тими козаками, спаливши Січ та зруйнувавши Батурин, вибивши в ньому всіх від старого до немовляти. Що вона правильно зробила, закріпачивши Україну при Катерині ІІ та донищивши те козацтво, яке не донищив Петро І. І що, взагалі, всі царі разом... діяли дуже правильно, викорінюючи з України валуєвським «нєт, нє было и быть не может» не тільки мову, але й все, що пахло Україною. І, ну ду-же вже правильно зі своєю національною політикою діяли Ленін та Сталін! Гадаю, що саме таким баченням поділяться з нашими істориками одвічні кремлівські мудреці. Тільки не знаю, куди вони подінуть бодай не так далеку різанину в Києві, учинену більшовицькими військами під командою Муравйова? Куди подінуть Соловки, в яких ще Калнишевський сидів, прикутий ланцюгом, і які з розмахом використовували і Леніна, і Сталін для «перевиховання» нашого українства — такого перевиховання, з якого майже ніхто не повернувся живий? Куди вони подінуть Сандормох, де «на честь Октября» було розстріляно 1111 визначних людей, серед яких була добра частка українців? Куди подінуть з розмахом штучно створений голодомор 1932-1933 років — настільки з розмахом, що довелось в опустошені області ешелонами завозити населення з російських територій? Ось офіційне повідомлення — «Відомість про відправлення ешелонів з переселенням на Україну станом на 28 грудня 1933 року», підписана заступником голови ВПК при РНК СРСР — Рудь, взята із державного архіву економіки Ф.5675, оп. 1 спр. 33, арк. 56): Ну, й звичайно, куди кремлівські мудреці подінуть безпрецедентно масові розстріли, які досягли свого апогею 1937-1938 рр., коли тільки в цю зиму було розстріляно більше 100 тисяч людей? Коли в одній Вінниці в так званому парку культури ім. Горького було розстріляно, засипано негашеним вапном 10 тисяч ні в чому неповинних людей, а на їхніх могилах облаштовано дитячі майданчики та кімнату сміху! Ви тільки подумайте: кімнату сміху на могилах безневинно убієнних!!! Я вже й не згадую про численні Гулаги, через які та імперія пропустила не один десяток мільйонів і звідки багато хто, як той Василь Стус, не повернулися. То куди вони все це подінуть? Куди? Спишуть усе це, як то вже й придумали ті кремлівські мудреці (мабуть що вигороджуючи й себе за Чечню) на «окремі помилки», або на «целесообразную необходимость», якою можна виправдати хіба що вовка, який роздер вівцю? Бо це для нього й справді «целесообразная необходимость»! Але не для вівці! Навіть тоді, коли вовк оголошує себе її старшим братом! Як цього не зрозуміти? І чому це нам треба «согласовувати» з таким «старим братом» — як нам у наші підручники історії записати Бандеру, який боровся за волю України, і, наприклад, Жукова, який, кидаючи в бій ненавчених, не обмундированих та беззбройних українців, сказав: «На хрена обмундировывать и вооружать этих хахлов? Все они предатели! Чем больше их в Днепре топим, тем меньше придётся в Сибирь после войны ссылать!». При цьому ті «согласоватєлі будуть на повному серйозі запевняти нас, що не будь з нами того «старшого брата», то Україна б не вижила. Бо йому і в голову не може прийти думка, якби не його ота вовча опіка, то, можливо, Україна була би вже давно нормальною європейською державою зі значно більшою територією та населенням!.. Адже навіть та війна, в якій Жуков таким чином визволяв Київ, була ними ж і спровокована! Разом з фашистами. Це, по-перше. А по-друге. Слідуючи такій логіці, з якої виповзає їхнє ствердження, що ми повинні їм бути вдячні за все те, що вони тут витворяли, можна дійти найпарадоксальнішого висновку. Що, наприклад, і євреї повинні поставити пам'ятник Гітлеру у себе в Тель-Авіві та записати його ім'я не тільки в свої підручники історії, але й в молитовники, бо без його «целесообразной необходимости» нищення того єврейства світова спільнота не дійшла би до згоди на утворення єврейської держави!? До речі, саме таку ахінею нам, українцям, більше трьох століть утокмачували в голови наші «благодійники», назомбуваавши й нам тих, кого Шевченко небезпідставно вже тоді назвав «раби, підніжки, грязь Москви», підкинувши нам на місце вибитих, депортованих, замучених голодомором (див. відомість з ешелонами) свою діаспору. І вже через них та деяких «перевчених проффесорів» та докторів історичних наук намагаються відновити все це... вже в незалежній Україні! І роблять усе можливе й неможливе, щоб ми забули, що робили «Петрові собаки», як писав Шевченко, «по шведчині. Забули, що це той Первий, що розпинав нашу Україну, заблокувавши жахливими терором їй дорогу до незалежності! І що це саме «Вторая доконала вдову сиротину», закабаливши Україну в не менш жахливе кріпацтво! І що вона, проковтнувши Україну, відвойовуючи її ж козаками Очаків, Ізмаїл та розбудовуючи суднобудівні верфі Херсон, Миколаїв, менше всього думала про те, чого «нет, не было и быть не может», а думала про імперію. До речі, й козаків вона після цього депортувала з України, немов би подарувавши їм нові землі — Тамань, Кубань. Де ця дарча грамота? І чия та сьогодні земля? Врешті, кого й там винищили у тридцятих роках минулого століття, борючись з українізацією? І як Крим виявився «исконно русской землёй», якщо там «до дарчої грамоти» Хрущова та Сталінської очистки українці складали третину населення і таку ж третину кримські татари. І коли навіть у Кримському ханстві за переписом 1666 р. з 1 млн. 120 тис. осіб там було: 180 татарів, 20 тис. — греків, караїмів, вірменів та євреїв, 920 тис. українців, серед них — 120 тис. жінок і 200 тис. дітей! То як Крим виявився «исконно русской землёй»? Чи не через оте винищення, яке ми повинні або віднести на «окремі помилки», або оспівувати сьогодні, як велике благо, розбудовуючи пам'ятники Катерині ІІ та найкривавішому гвалтівнику України — Сталіну? При цьому поклонятися за те гвалтування цілій імперії, бо, мовляв, без того гвалтування у нас би не народились міста Херсон, Миколаїв, Одеса, Севастополь?.. Про що ми говоримо? Адже добивали цілу націю, цілий народ, цілу державу! Яких для них «нет, не было и быть не могло»! А ми радіємо тому, що нашими руками, руками наших громадян, у своїх власних цілях, для задоволення своїх власних ненажерливо загарбницьких амбіцій вона дозволила нам на нашій території розбудувати свої військові опорні точки, оголосивши їх «городами русской славы», напхавши їх своїми військовими кадрами, своїми командирами, своїми начальниками, своїми спецами, зрусифікувавши їх аж до того стану, що вони й сьогодні уважають себе осколками тієї імперії... Радіємо і хочемо знову все це зафіксувати у своїй імперії, незважаючи на те, що та імперія, керована і вовчицями, і кровожадними вовками, переполовинила українців, немов тих овець, задовольняючи свою імперську «целесообразную необходимость»! Вибачте, але все це вже й не так невинно, як дехто думає. Бо таким чином та імперія, вже нашими визнаннями «целесообразной необходимости», коли й світова спільнота порівняла її дії, — особливо останнього ХХ закривавленого століття зі звичайним фашизмом, а поведінку в Україні — геноцидом, — вона через оті погодження в історіях, вустами неначе б то самих українців заявить: це все неправда! І піднесуть тій світовій спільноті нашу українську історію, в якій чорним по білому буде записано саме те, що вона втокмачувала і нам, і цілому світові своїми сфальшованими історіями. І їм — замилить очі, а нас — поверне на круги своя.