І, віддані троянському вину, Ми вже і душу маємо троянську. Троянську обертаємо війну. На рідну. Вітчизняну. Громадянську. Вино налито. І троянський кінь Уже стоїть під брамою. Амінь! Дмитро Кремінь

Більше десяти років минуло з того дня, як легковику, що їхав Бориспільськім шосе, перегородив шлях КамАЗ, зупинивши навічно рух засновника і лідера Народного Руху України В'ячеслава Максимовича Чорновола. Як відомо, слідство досі не завершено. Чому не завершено — кожній здравомислячій людині теж відомо. Але після фізичного вбивства повернулося моральне, яке бере початок ще з шестидесятих років. Як під час життя В'ячеслава Максимовича, так і після його смерті воно робиться поступово. Звичайно, вже іншим чином. Разом з тим, що цієї людині посмертно присвоїли звання Героя України, відкривають пам'ятники, іменем її називають вулиці і навіть проспекти. Напередодні того самого року, який вже наближається до завершення, Народний Рух України випустив ювілейний календар-плакат, присвячений 20-й річниці Ланцюга Злуки. На тлі простягненого вздовж центру автотраси людського ланцюга, чиє ім'я «Схід та Захід — разом!», сяє усмішкою обличчя В'ячеслава Чорновола. Батько новонародженої держави України каже своїм дітям: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши». Таким чином, календар не тільки нагадує, що настає кругла дата від дня визначної події у нашій історії, а ще є застереженням. Адже цього ж року належіть обирати нову владу у нашій країні. Вибори відбулися. І після цього оте Чорноволове звернення до кожного з нас лунає набагато голосніше, ніж не тільки у попередні роки незалежності, а навіть тоді, коли Народний Рух України організував Ланцюг Злуки. Тобто коли ще існувала комуністична імперія і, відчуваючи смертельну хворобу, шукала різні шляхи для того, щоб видужати. А 15 років тому Валерія Новодворська дала інтерв'ю газеті «Киевские новости», пояснивши, як може так статися, що нам доведеться Україну гірко любити втративши. Наведу витяг з цього інтерв'ю мовою оригіналу: «Никто не может понять, почему Россия так цепляется за Крым и почему она все время пристает к Украине. Почему такая ненависть, такая нетерпимость. Казалось бы, близкий народ — гораздо более близкий, чем киргизы или узбеки. Но в этом-то и вся суть. Россия официальная, официозная имперская Россия, питает безумную неприязнь к Украине именно потому, что Украина всегда боролась за свободу, начиная с казаков и гайдамаков и кончая ОУНом и дисидентами. На Украине хотели свободы, было кому за нее копья ломать, было кому за нее умирать — Украина хотела независимости. Здесь сформулировали идею воли. Но ни узбеки, ни таджики, ни киргизы никогда не имели такого мощного освободительного движения, поэтому россияне сейчас ни Иссык-Куля не жалеют, ни узбекского хлопка, ни алмаатинских яблок — они чувствуют, свое родство с азиатскими деспотиями, они чувствуют, что это от них никуда не уйдет. Им не мила чужая воля, та часть Европы, которая в вас больше, чем в ней. Поэтому они стараются у вас что-то отнять, хотябы Крым. Все, что могут, они у вас отнимут. Или нефтяной кран перекрыть, или газа не дать, или довести до агонии вашу экономику, отобрать Крым, или хотя бы устроить на Крымских горах войну типа чеченской. Вы должны понимать, что Россия для вас опасна — гораздо больше, чем Германия или какая-нибудь страна с совершенно непонятным языком». Читаючи це сьогодні, залишається зробити висновок, що громадянка Росії виявилася українською Касандрою. Касандра передбачила загибель Трої. Але українці не нагадують троянців, котрі завезли у своє місто дерев'яного велетенського коня не відаючи, що всередині його заховалися озброєні грецькі воїни. Нинішня ситуація в Україні більш схожа на байку Леоніда Глібова «Огонь і Гай». Пам'ятаєте, як Огонь запропонував дружбу Гаю? Навіть службу. Упевнив, що обігріватиме його в холодний час, а крім цього, ще й оберігатиме. А тепер давайте згадаємо той самий Крим, стосовно якого Валерія Новодворська попереджала ще півтора десятиліття тому. А саме, коли взамін на перебування російського флоту у Севастополі пообіцяли дешевий газ. Хіба не аналогічна ситуація? Адже газ, в основному, потрібен для опалювання. Прикладів можна навести чимало, як огонь братньої держави розгулюється на теренах України. Тільки Огню, про який розповідав Глібов, піддмухував вітерець, котрий був його довіреною особою, коли той пропонував Гаю дружбу. А цьому огню піддмухує вітерець з нашого боку. Є такі, хто і досі вірять, що російський флот у Криму — наша надійна охорона. Хочеться запитати: охорона від незалежності? Валерія Новодворська згадувала й українських борців за волю. За радянських часів вони вважалися «зрадниками». А сьогодні? Найбільше всього лякають Росію ОУН-УПА. Адже і досі є в живих воїни цієї армії і самовидці подій їхньої визвольної боротьби. І тому огонь нескореності може запалати яскравіше за знищувальний імперський вогонь. Знов піддмухує зрадницький вітер. «Перестали бути» Героями України Степан Бандера і Роман Шухевич. А коли Україною мандрувала пересувна фотовиставка «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН — УПА», її організатор — голова Всеукраїнської громадської організації «Русскоязычная Украина», представник партії Регіонів Вадим Колісниченко — під час відкриття цієї виставки у Миколаївському академічному художньому російському драматичному театрі сказав: — У мене запитували, чого ми показуємо це однобоко. А робимо так тому, щоб промивати мозки тому, що нам преподносили попередні п'ять років. Промивати мозки! Цими словами він чітко пояснив мету фотовиставки. Незадовго перед цим я читав виступ Колісниченка в ООН, де він скаржився на «утиск» російськомовного населення в Україні. Не подобається йому навіть те, що фільми, які виходять російською мовою, показують з українським дубляжем на титрах. Звичайно, не подобається і те, що Бандера з Шухевичем стали Героями України, не забувши сказати, що цим обурені Польща та Ізраїль. А от про польський геноцид до західних українців виставка нічого не каже. Щоб промивати мозки! А Ізраїль краще постав би перед Колісниченком іншим взірцем — там воскресили мертву мову. І дубляж російських фільмів українською мовою — то своєрідний урок з цієї мови. Адже кожна здравомисляча людина розуміє, що саме вона потребує захисту, а не російська. Цікаво, звідки йдуть коріння лідера організації «Русскоязычная Украина», котрий має українське прізвище? Але якщо я згадав про засновану ним виставку, то не можна хоча б трошки не згадати про її експонати. На стенді «Знущання над єврейським населенням» є світлини, де селюки з дикунськими обличчями у цивільному одягу тягнуть кудись голих жінок. Вважаю, коментарі не потрібні. Додам лише, що або сам Колісниченко, або хтось з його оточення (на жаль, не пам'ятаю) повідомив у день відкриття виставки, що світлини зроблені німцями. Так само, щоб завербувати до себе Якова Джугашвілі, коли він потрапив у полон, вони фотографували сина гітлерівського союзника-невдахи під час «дружелюбної бесіди» (насправді, то були допити) з представниками їхньої армії. Потім фотокартки з цими знімками кидали у тил до Радянської армії. Полонений підписав собі смертний вирок, ступивши на заборонену для в'язнів концтабору територію. А батька його нині намагаються реабілітувати як «батька народів». Звичайно, іскорка була вихрещена у Білокам'яній. Але язики полум'я, що спалахнуло з неї, вже досягають України. На честь 65-ї річниці перемоги над фашистською Німеччиною було відкрито пам'ятник «Найголовному переможцю» у Запоріжжі — колишній столиці останньої твердині української державності. І коли це «урочисте» відкриття знімало телебачення, було розіграно виставу, нібито з боку нащадків січовиків ніякого протесту немає — ближче за чотириста метрів до пам'ятника людей не підпускали. Чи не нагадує це історію із світлинами, що робили німці? А у Миколаєві 9 травні ц. р., коли святковим парадом пройшла колона ветеранів, один із них ніс портрет верховного головнокомандувача. Височив над сивими головами учасників параду і транспарант з написом: «Сталин — великий вдохновитель победы!». І тут слід згадати притчу про розмову Сталіна з молодшим сином Василем, яка, може, є правдивою історією; — Ти вважаєш, що ти — Сталін? Ні. Ти вважаєш, що я — Сталін? Ні. І вказавши на свій портрет мовив: — От — хто Сталін! Тому ті, хто йшли в бій «за Родину, за Сталіна», цілком мають рацію, називаючи його «натхненником перемоги», оскільки були зомбовані цим ім'ям. І у багатьох ця хвороба виявилась невиліковною. А щодо представників іншого покоління, то їх теж не важко зазомбувати, якщо малоосвічені. Варто лише навіяти, що за часів Сталіна був порядок. Слідом за батьком генералісимусом несли портрети маршалів, командувачів фронтів. І звичайно, був серед них той «легендарний полководець , про якого письменник Віктор Астафьєв сказав; «На відміну від кремлівських годованців, від небачивших передової великих спеців із Генштабу, я знав, скільки народу Жуков поклав. Він воював кількістю, а не умінням». Нагадаю, що 22 червня 1944 року разом з Берією цей маршал підписав наказ про депортацію українців. Звичайно, цей наказ вийшов за бажанням «батька народів». Але якщо на півмільйона чеченців пішло 640 составів, то скільки ж потрібно для українців, котрих було більше 30 мільйонів? Тому цей наказ залишився лише на папері. Слідом за колоною ветеранів прямували воїни-афганці, російські і українські військовослужбовці і... підростаюче покоління. То було символом спрямування будівничих нашої молодої держави до відродження імперії. Після завершення параду було створено іншу колону, яка прямувала з квітами до меморіалу Ольшанців. Уздовж алеї, що веде до братських могил, сиділи ветерани на стільцях з написами... «Янтар», «Чернігівське». Пошана пам'яті сумісно з рекламою алкогольних напоїв. Вважаю, коментарі тут не потрібні. А може, то уособлення нашого сьогодення? Може, то символ духовного сп'яніння, яке поступово наростає: вулиці Щербицького у Дніпропетровську та Дніпродзержинську, пам'ятники Потьомкіну у Миколаєві, Катерині ІІ в Одесі, святкування на державному рівні 300-річчя Полтавської битви та 90-річчя Комсомолу України, перейменування вулиці Мазепи у Києві на вулицю Лаврську. І от тепер початок відродження культу особи Сталіна. А підвалини до цього були закладені у ніч на 25 березня 1999 року на Бориспільськім шосе. У цій статті наведена лише маленька частинка прикладів того, як зрадницький вітер піддмухує тому вогню, що знищує нездійсненну мрію В'ячеслава Максимовича Чорновола, — побудувати квітучу державу Україну. Пропав Гайок, аж жаль було глядіти, — Мов чорная мара стоїть; Вже більш йому не зеленіти І краю рідного не веселить. Але на щастя, до цього не дійшло. І я закінчу свою статтю цими самими рядками, якими Леонід Глібов завершив свою байку: Молодіж любая, надія наша, квіти! Пригадуйте частіш ви баєчку мою; Цурайтеся брехні і бійтеся дружити З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.