Ім'я Алєксандра Солженіцина, здавалося б, міцно забуте після ейфорії початку 90-х, так чи інакше часом спливає в засобах масової інформації. Особливо люблять пана Солженіцина «нецентральні медії — за всіх часів почесним вважався будь-який зв'язок рідного маленького міста з великими людьми країни. Брянськ — не виняток.

У різні роки (з інтервалом приблизно в десять років) були оприлюднені брошура місцевого журналіста Василія Шпачкова «Человек из «Архипелага» і стаття в «АиФ-Брянск» «Архипелаг» на двоих» (№11, 2003 г., переважно «знята» з брошури Шпачкова). Обидві вони об'єднані сюжетами, що перегукуються, — взаємостосунки між тоді ще не нобелівським лауреатом і завідувачем кафедри БІТМа Ніколаєм Дмітрієвічем Віткевичем. І там, і там розповідається про «дружбу» між ними, зустрічі на фронті, «спільне арештування». Розповідається і про причини подальшого розриву. «Затмение ума» на все життя, що залишилось Цитата з Солженіцина: «Из тюремной протяженности, оглядываясь потом на свое следствие, я не имел оснований им гордиться. Я, конечно, мог держаться тверже и извернуться находчивей. Затмение ума и упадок духа сопутствовали мне в первые недели...» ...Капітана Радянської Армії Ніколая Віткевича арештували просто на фронті 22 квітня 1945 року під Берліном. Особісти в якості доказів провини й антирадянської суті бойового офіцера пред'явили йому листування з його давнім (ще зі шкільних часів) другом Алєксандром Солженіциним. Їх роз'єднало на початку війни — один обороняв столицю в окопах, а другий (Солженіцин) був визнаний годним до нестройової, але потім теж опинився на фронті. В 1943 році їхні частини були об'єднані в складі 3-ї Армії, й вони зустрілися знову. Природно, ходили одне до одного в гості, розмовляли, сперечалися — про політику, про вождів, про причини воєнної катастрофи 1941 року і багато про що інше, подібне. «Ми настільки переглянули всі усталені тоді оцінки, що інакше ніж «бараном» Верховного й не називали. Втім, це було не найкрутішою його характеристикою, — говорив Ніколай Віткевич брянському журналістові Василію Шпачкову. Навесні 1944-го їхні частини розкидали по різних ділянках фронту, і друзі продовжили свої суперечки й бесіди в епістолярній формі. Результат цього листування — 10 років за статтею 58-10 КК СРСР. Але не це вразило капітана Віткевича. Слідчий Балдасов показав йому власноручні покази на слідстві. Ніколай Віткевич згадував:«Зміст показів мого давнього друга зводився до того, що Віткевич, Симонян (їхній третій шкільний друг. — Ред.), Решетовська (дружина Солженіцина — Ред.) за змовою з якимся Власовим сколотили злочинну групу, котра давно і регулярно займається наклепами на керівників партії та уряду.» Та й Кирила Симоняна (котрий пізніше був керівником низки московських клінік, відомим вченим) у 1952 році викликав слідчий і дав почитати цього чималенького зошита в 52 сторінки, який було списано таким знайомим йому почерком друга. На кожній сторінці фоліантика доводилося, що він, Симонян, з дитинства був налаштований антирадянськи, духовно і політично розкладав друзів і особливо Саню Солженіцина. І «здана» Солженіциним власна дружина Наталя Решетовська вже після війни розповіла, хто такий цей Власов. Виявляється, Солженіцин «заклав» на допиті свого випадкового попутника, якогось моряка, що з ним їхав у поїзді. Коли через багато років професор Симонян виступив з відвертою критикою поглядів Солженіцина, той у відповідь публічно шкодував у рядках «Архипелага»: «Ах, жаль, что тебя тогда не посадили! Сколько ты потерял!» (том 1, гл. 3). А в інтерв'ю 1992 року Солженіцин навіть висловив жаль, що слідство провели так халатно, оскільки за його записами «можно было всех рассчитать, можно еще пять человек посадить из нашего дивизиона. Ну а следователю лень читать, дураку»... Чимало табу з часів «месіанства» Солженіцина знято, і вже не вважається моветоном говорити про те, що «всеросійський месія» був не стільки ідейним борцем із радянською владою, а її ідейним союзником — простіше кажучи, співпрацював зі слідством за повною програмою. Солженіцин серйозно прикрасив свою біографію. Він розповідав про жахіття радянських таборів, а сам відкрутився досить легко — отримав на ті часи буквально неприродно малий строк за сукупністю двох статей, із котрих 58-11 (створення антирадянської групи) була набагато грізнішою, ніж проста 58-10 («без конфіскації майна і позбавлення нагород»). Ніколай Віткевич рушив етапом на десять років у Воркуту, куди тільки з етапу не доїхали 150 із 1000 з/к, а Солженіцина без особливого тиску завербували: просто покликали і спитали: «Можеш?» — «Можу!» — скромно і без тіні засоромлення відповів майбутній нобелівський лауреат і дав підписку про співпрацю. За це йому, вочевидь, як стукачу-керівнику, дали вісім років, які він сидів спочатку в Бутирській тюрмі, в цілком зручній камері, з котрої міг навіть замовляти книги з Ленінської бібліотеки, а потім — у підмосковній «шарашці. ...Вони потім зустрілися після війни. Ніколай Віткевич особливо не тримав на Солженіцина серця. Але і ставитися до нього, як до нормальної людини, теж не міг. У книзі Шпачкова розповідається про «героїчну» поведінку Солженіцина. Але цікаво, що практично ніколи в Росії не публікувалися документи, які підтверджували б таку поведінку — зокрема, його доноси, котрі добре збереглися. Екібастузький донос Найвідоміший «подвиг» Солженіцина-стукача — так званий «екібастузький донос», котрий допоміг владі жорстоко придушити в самому зародку повстання українських націоналістів у таборі в Екібастузі (Казахстан). Позаяк соціалізм — це облік і контроль, то всі папери, що коли-небудь потрапляли до архівів держбезпеки, дбайливо там зберігались (і зберігаються досі). Дуже вже гарний документ, який дозволяє тримати на доброму гачку лауреата Нобелівської премії й совість російської нації. Причому документик КДБ мудро вирішило не тримати в себе і не оприлюднювати публічно (перше — неефективно, друге — змахує на провокацію). Добрі дяді з Комітету дозволили ознайомитися з ним і скопіювати двом журналістам — чехові Томашу Ржезачу (цей наче зі Східного блоку) і німцеві Франку Арнау (представнику вірогідного супротивника з блоку НАТО). І перший, і другий не відмовилися скористатися зі щедрого подарунку КДБ. Ось його повний і точний текст. «Сов.секретно. Донесение с/о (секретный осведомитель. — Ред.) от 20/1 -52 г. В свое время мне удалось, по вашему заданию, сблизиться с Иваном Мегелем. Сегодня утром Мегель встретил меня у пошивочной мастерской и полузагадочно сказал: «Ну, все, скоро сбудутся пророчества гимна, кто был ничем, тот станет всем!». Из дальнейшего разговора с Мегелем выяснилось, что 22 января з/к Малкуш, Коверченко и Романович собираются поднять восстание. Для этого они уже сколотили надежную группу, в основном из своих — бандеровцев, припрятали ножи, металлические трубки и доски. Мегель рассказал, что сподвижники Романовича и Малкуша из 2, 8 и 10 бараков должны разбиться на 4 группы и начать одновременно. Первая группа будет освобождать «своих». Далее разговор дословно: «Она же займется и стукачами. Всех знаем! Их кум для отвода глаз тоже в штрафник затолкал. Одна группа берет штрафник и карцер, а вторая в это время давит службы и краснопогонников. Вот так-то!». Затем Мегель рассказал, что 3 и 4 группы должны блокировать проходную и ворота и отключить запасной электродвижок в зоне. Ранее я уже сообщал, что бывший полковник польской армии Кензирский и военлет Тищенко сумели достать географическую карту Казахстана, расписание движения пассажирских самолетов и собирают деньги. Теперь я окончательно убежден в том, что они раньше знали о готовящемся восстании и, по-видимому, хотят использовать его для побега. Это предположение подтверждается и словами Мегеля «а полячишка-то, вроде умнее всех хочет быть, ну, посмотрим!». Еще раз напоминаю в отношении моей просьбы обезопасить меня от расправы уголовников, которые в последнее время донимают подозрительными расспросами. Ветров 20.1.52». На донесенні чітко видні службові примітки. В лівому верхньому куті: «Доложено в ГУЛаг МВД СССР. Усилить наряды охраны автоматчиками. Стожаров». Внизу: «Верно: нач. отдела режима и оперработы Стожаров». Аналіз цього документа зробив саме пан Арнау — кримінолог за основним фахом. Він стверджує, що достовірність документа підтверджується ідентичністю почерків «абстрактного» Вєтрова і реального Солженіцина, особливостями манери письма та іншими характерними деталями, з одного боку, в журнальній копії, з іншого — в книгах Солженіцина та в його епістолах, а також ідентичністю інших «почерків» — психологічних, моральних — при вчиненні ним наклепницько-доносницьких діянь протягом усього його життя. Дослідники зазначають таку особливість «почерка» Вєтрова, як докладність і широта, з котрими він давав покази проти всіх найближчих друзів юності — нікого не забув! — і навіть проти випадкового вагонного знайомця Власова, а на Симоняна не полінувався «накатати» аж 52 сторінки! Подібна картина і в його доносі від 20 січня 1952 року: назвав і термін бунту (22 січня), й імена керівників (Малкуш, Коверченко, Романович), і чим озброїлися (ножі, дошки, металеві трубки), і в яких бараках основні сили (у 2, 8 і 10), і який план дій (розбитися на чотири групи і розпочати виступ водночас), і що саме має робити кожна група окремо, і не забув навіть таку деталь, як відімкнення запасного движка. Наслідком доносу став розстріл всієї вищеназваної групи в'язнів 22 січня 1952 року, після чого «Вєтров», він же Солженіцин, був схований у табірному лазареті, а затим переведений до іншого табору.