Жити стало краще, жити веселіше. М. Азаров

Молодий кореспондент Клякса, який щойно приступив до виконання своїх обов'язків, одержав указівку від головного редактора зробити оптимістичний репортаж. Бо ж, мовляв, занадто вже розплакалися, навіть у деяких засобах масової інформації: «важко жити», «ціновий безпредєл», «падіння життєвого рівня», «відсутність соціального захисту», «зубожіння населення»... А така інформація вже дуже набила оскоминку... при цьому головний редактор багатозначно тицьнув пальцем кудись угору. — Та й не може бути, щоб у нас не було жодних зрушень чи жодної людини, яка б з оптимізмом не дивилася у майбутнє, — додав він. Ось, заради цього оптимізму Клякса, взявши магнітофона, й вирушив до найближчого міського «скверика», де, як він вже знав, завжди збираються і піонери, й пенсіонери. Не виключення було й цього разу. Тому Клякса вже на першій лавочці помітив щасливу парочку, що злилась у довгому поцілунку. Він задоволено мугикнув і хотів вже підійти до неї, та вчасно відсахнувся, помітивши руку молодика, яку той засунув дівиці казна-куди. На другій лавочці при цьому сидів якийсь похмурений тип з відсутнім поглядом наркомана, що аж ніяк не випромінював той оптимізм, за яким прийшов Клякса. Десь далі сиділа четвірка довгоногих нафарбованих дівиць, що діловито смалили цигарки та, ліниво перекидаючись словами із жаргону Елочки-людоїдки, брезкливо споглядали у тільки їм відомий простір. І десь лише на восьмій чи десятій лавочці роздавався сміх. Та такий веселий, що Клякса підтюпцем попрямував туди. А там на двох спарених лавках сиділа купка пенсіонерів і реготала до упаду. Клякса підійшов і, відрекомендувавшись, запитав, що їх так звеселило у такому віці, коли й молоді онде сидять похмурі. Та ще й стогнуть від негараздів. — А чого нам журитися, — весело відповіла йому бабуся з колись, мабуть, дуже блакитними очима, що зараз споглядали одне на одного через задерикуватий ніс, — нехай он молоді журяться: у них проблем багато... Їм навіть до пенсії ще ой-ой-йой!.. Особливо зараз! А нам це вже не загрожує. Тому які у нас проблеми? Дороговизна? Та вона нас не стосується. Адже у нас з дідом пенсія, особливо після того, коли мені добавили аж сім гривень! — так задовольняє, як тих солдатиків... Клякса зробив здивоване лице. — Не чули? В солдатську їдальню під час обіду зайшов генерал і запитав: «А як, ребятушки, вистачає вам їжі?». «Вистачає, ще й залишається!» — відповіли научені перед цим солдати. «А куди ж ви подіваєте залишки?» — знов запитав генерал. «А поїдаємо — ще й не вистачає!» — Ось так і у нас, — пояснила йому під регіт товарок бабця. — Бо на ту дороговизну, — продовжувала весела бабця, — тільки після оплати за комунальні, де ті мої сім гривень пропадають, як у тих солдатиків залишки їжі, нам... і начхати. Тому ми по магазинах не дуже й бігаємо. Хіба що за хлібом... Звичайно, якщо Бог милував і ми обійшлися без ліків. А тому й на черевиках економимо. Обходимося кімнатними капцями. А так як по кімнаті — та ще й влітку — голі ходимо, то й на одежці економимо. Бо одягаємо те, що залишилось від старих часів.., та ще й «секонд хенд» виручає. Ось бачите, на мені звідти кашкетик і дідові штани та моя кофта... І бабуся під веселий регіт товарок продемонструвала ошелешеному Кляксі кашкетик з написом USA та старовинні, ще, мабуть, дореволюційні, колись темно-сині дідові штани, що виглядали з-під сірої, дещо вилинялої, теж стародавньої кофтини. — Ось так ми з дідом і кооперуємося. Бо вже завтра дідова черга йти поміж люди, а моя — сидіти вдома, — продовжувала весела бабуся. — Тоді вже з його одежки реготатимуть ті, що зможуть вийти сюди... Отже, як бачите, у нас проблем немає, тому й веселий настрій. Адже, як казала моя покійна свекруха, «розруху ми пережили, той ізобіліє переживемо!». А тим більше, при такому покращенні життя. Залишилось тільки звикнути обходитись вже й без хліба. Та боїмося, щоб не вийшло, як тій кобилі, яку циган привчав обходитися без їжі. Не чули?... Клякса мотнув головою. — Було таке. Вже навіть привчив. Бо вона не їла день, другий, третій... шостий... восьмий... десятий... А потім здохла! То щоб і нам так не було, — закінчила під веселий регіт косоока бабуся. Клякса дивився на них зовсім отетерілими очима, потім, спересердя, вимкнув магнітофон, стерши при цьому і увесь той запис. А жаль! Адже такого оптимізму він удень з ліхтарем не знайшов би ні в патріархально стабільній Англії, ні в традиційно заможній Німеччині, ні в безтурботно демократичній Франції, ні в звиклій до корид Іспанії, в якій мешканці легко переключаються від бою з розлюченими биками на кориду з нерадивою владою. Ба, навіть у Греції, в якій, як ви знаєте, ВСЕ Є, ніякий Клякса не віднайшов би такого оптимізму. Чому? Та тому, що у них це трапляється від випадку до випадку. А у нас традиційно якщо не пусті кишені, то пусті прилавки у магазинах. Або й зовсім пусті не тільки села, а й цілі регіони, куди доводиться ешелонами завозити мешканців десь з Росії. Тому вони там і розбещені своїми буржуїнами настільки, що відразу ж бунтують. Мало того, що бунтують! Німці он, навіть у бій не йшли, коли їх не забезпечували звичайним туалетним папером. А наші «хахли» йшли в бій навіть без зброї! Чим і вистелили дорогу (і цим дуже пишаються!) переможці Росії. Про це Путін недавно оголосив на увесь світ! Але той оптимізм нам і досі розпирає груди. Як і той, для якого нам і «шутілку» оптимістичну придумали: «Нас сношают, а мы крепнем». І сьогоднішній, звичайно ж, коли нам знову, вкотре? — цього разу вже з туалетним папером! — «жити стало краще, жити веселіше».