Події в Україні початку 2011-го вкотре нагадують про древню народну мудрість: «Усе нове — лиш призабуте старе». Тому нинішні арешти, які, починаючи з 1 січня, відбулися в ряді міст України, не є чимось новим. Таке вже було в недавній історії України.

Січень 1972 року — це час чергової хвилі арештів дисидентів, або, як кажуть політв'язні, нового покосу. Тоді були запроторені до в'язниць Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, і багато-багато інших знакових у ті часи імен — совісті нації. Нині у влади знов прокинувся, приспаний роками напівдемократії, тваринний інстинкт — арештовувати та залякувати. І це в першу чергу пов'язане тоталітарно-кримінальним вихованням керівників каральної системи в Україні на чолі з генералом Могильовим, вже не згадуючи про інших. Зрозумівши, що арешти перших осіб опозиції не дадуть очікуваного ефекту, було обраного нову тактику — привернення уваги до осіб та організацій, які можуть відіграти роль страшилки для електорату Януковича, який, як показують соціологічні заміри, починає від нього вже відвертатися. У якості такої страшилки обрано Всеукраїнське об'єднання «Тризуб» ім. С. Бандери та Всеукраїнське об'єднання «Свобода», активісти яких були арештовані. Першого січня вкинуто за грати керівників запорізької «Свободи». 8 січня 2011 року, на Рогатинщині Івано-Франківської області, було затримано керівника Центрального проводу «Тризуб» Андрія Стемпіцького, його сина Пилипа, а також Романа Хмару. 9 січня було затримано колишнього керівника Центрального проводу Дмитра Яроша, першого заступника керівника ВО «Тризуб» Андрія Тарасенка, голову Українського відділення Антиімперського фронту Ростислава Винара та Голову Дніпропетровської обласної організації «Тризуб» Сергія Борисенка. 10 січня арештовано голову Тернопільської обласної організації «Тризуб». Як повідомили у Центральному проводі «Тризубу» на час написання цього коментаря, за грати було кинуто 15 членів організації. Офіційно заарештованим висуваються звинувачення у тероризмі, у зв'язку з підривом пам'ятника Сталіну у Запоріжжі, що стався у новорічну ніч з 31 грудня на 1 січня 2011 року. «Тризуб», натомість, усі висунуті правоохоронними органами звинувачення вважає надуманими, сфабрикованими та замовними, кваліфікуючи їх як вияв політичних репресій і спробу придушення українських патріотичних сил. «Орли» генерала Могильова заявляють, що арештовані на Івано-Франківщині члени «Тризуба» були озброєними. За версією Сектора зв'язків з громадськістю Управління МВС України в Івано-Франківській області, до обласної міліції надійшла інформація про те, що на територію Прикарпаття прибула група осіб, які планують проведення незаконної акції, що може мати широкий суспільний резонанс... У міліції стверджують, що під час затримання було виявлено та вилучено автомат АКМСУ без номера та 124 патрони до нього, 3 пістолети різних марок з набоями, саморобні ножі, 9 радіостанцій різних марок, дві гранати без запалів, дві пневматичні гвинтівки з оптичними прицілами, помпову рушницю, споряджену набоями. За цими фактами порушені кримінальні справи за «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами». Колишній перший заступник голови центрального проводу Тризубу Валерій Чоботар заявляє, що під час одного із затримань хлопцям підкинули зброю в машину. Далі він коментує ситуацію, яка склалася: Їздити по Західній Україні з автоматичною зброєю — взагалі дебілізм. Ми люди з вищою освітою, нормальними мізками і повністю адекватні. А що стосується арештів, то вони, за інформацією В. Чоботаря, проходили брутально. Зрештою як і всі інші затримання доби Януковича, часу сили без розуму. Будучи детально обізнаним, як у 70-80-ті роки 20 століття, у час брежнєвського маразму, українським дисидентам підкидалася зброя, зашивалися наркотики, влаштовувалися провокації з проститутками, маю багато підстав вважати і нинішні події — підриви запорізького Сталіна та арешти, які за ними слідували, — провокацією. Приглянувшись ближче до «виявленого» арсеналу зброї, не знаходжу відповіді на прості запитання: кому потрібно нині, у час мініатюрних мобільних телефонів, якісь радіостанції? Чи людина при нормальному глузді буде возити з собою цілий арсенал зброї, коли навіть кримінальний світ не афішує себе зі зброєю. Ситуація прояснюється, коли брати до уваги факт, що в рядах Партії регіонів звучать голоси, щоб не чекати до виборів осені 2012 року з прийняттям «кардинальних рішень», бо можна знесилитися. Тепер треба «рвати» все, що можна, поки є ще сила. При нинішньому рівні падіння добробуту населення можна утриматися і «рвати» лише за умови, що влада зуміє посіяти глибоку ненависть мешканців східних областей до західних. Звичайно, що так можуть діяти люди з маніакальною ментальністю окупантів та провокаторів. На жаль, після оприлюднення «сенсації про «вилучену» у тризубівців зброю, знов пішла в Інтернеті злива страшних, просякнутих ненавистю до «недобитих бандерівців», коментарів. А влада з приводу тої дикої ксенофобії мовчить. Хоч не така вже й велика штука, як показує досвід судної Польщі, щоб знайти коментаторів-ксенофобів та їм подібних патологічних елементів. Відсутність реакції на Інтернетну ксенофобію — явище спізвучне із заявами міліції, що після того, як у Луцьку на наріжному камені під пам'ятник Бандері було намальовано червоні свастики, вона не застала зловмисників... Але втішила всіх, заявивши, що наразі їх розшукує. Так само, як і «наразі вона розшукувала тих, хто на початку 90-х років підривав пам'ятник Бандері у його родинному Старому Угринові. У народі кажуть, що мовчання є знаком згоди... Ще однією загадкою в історіях із запорізьким пам'ятником Сталіну є заява «Тризуба» про його причетність до знищення запорізького пам'ятника Сталіну 28 грудня, коли ідолу сталіністів було відбито голову. Я подивився фільм про це, який кружляє в Інтернеті. І виникає запитання: як людині з боку можна було щось відрізати у білий день при наявності охорони? Це без проблем можна було зробити лиш тоді, коли хлопці-відрізанти були інструментом у чужій провокації. Поки я зосередився на творчо-аналітичній праці, чимало часу, до середини 90-х років, віддав я організаційній праці. Набутий тоді досвід показує, що у багатьох громадських організаціях та партіях є люди, які з дитячою наївністю піддалися на провокації або для самовтіхи схильні робити голослівні ефектні заяви, не задумуючись над їх наслідками. Не виключено, що й у даній ситуації також так було. І все це аж ніяк не «дитячий садок» наївних хлопчаків, а елемент великої провокації з боку політичних технологів, які обслуговують владу. Наслідки, в які вилився той крок — наяву. Нині з боку шовіністичних радикалів лунають, адресовані В. Януковичу, вимоги заборонити діяльність партій і організацій «націоналістичного» спрямування. І якщо до числа націоналістів вони відносять навіть Юлю Тимошенко, то що тоді говорити про Народний Руху України. На нього знов, як у 1989-1991 роках наведений приціл шовінізму. І тому всі політичні сили, які стоять на позиції української України, просто зобов'язані рішуче зупиняти бездумне пустослів'я бажаючих покрасуватися. Цього вимагає нинішній складний час. А що стосується запорізького вибуху, то ми ніколи не дізнаємося правди, ані хто фактичний їх виконавець, ані, тим паче, хто їхній замовник. Навіть якщо з когось і виб'ють «зізнання» і доведуть справу до суду. А щоб до цього не дійшло, мусимо надавати розголосу. І мусимо пам'ятати про фундаментальне запитання: «Кому це вигідно?». Мені, українському журналістові, за останній час доводилося декілька разів вислуховувати докори: що ж то в Україні робиться, що будують пам'ятники Сталіну. Не думаю, що це запитання не звучить при зустрічах Януковича з лідерами інших держав. В інтерв'ю, друкованого в Україні, колишнього прем'єра Польщі Ярослава Качинського виразно бачимо, що політики говорять між собою про багато-що такого, що недосяжне для преси. Не виключено, що чергове запитання про пам'ятник «дістало» Януковича і він вирішив його «розв'язати». Так, як вміє і любить, не забуваючи про особистий політичний виграш. А він — відбудова репутації рішучого керівника, себто «оперативне» знайдення «винних». І на ці завдання кинуто «орлів» Могильова та Хорошковського. Політичне рішення про демонтаж того, на будівництво чого було дано згоду (і Янукович, і Герман у квітні-травні 2010 року тривалий час заявляли, що вони у питанні пам'ятника Сталіну керуватимуться волею нараду), не входило в рахунок. Тим паче, що коаліційний партер ситих олігархів, «захисник гнаних і голодних» — комуністи вже раз погрожували бунтом «на кораблі. Тому кусок бетону, який останніми місяцями викликав в Україні стільки емоцій, було «пущено в розхід». На це вказує ряд доволі дивних випадковостей, які дають підстави припускати, що все це було режисерованим. Не можна забувати, що у справах «розходів» донецька команда, яка нині оточує Януковича, має чималий досвід. Найбільш знакові й водночас загадкові у тому ряду — вбивства бізнесмена Олександра Брягіна (восени 1995 року) та народного депутата й олігарха Євгена Щербаня (восени 1996 року, коли Янукович вже прописався у коридорах донецької влади). Нині усі є свідками, що приходить час замахів на політичні сили. Політичне знищення Юлії Тимошенко провалилося. Тому розпочато галасливу зачистку від правого спектра. Треба ж привчати вірний електорат до образу «твердої руки»! Викладені в останніх двох абзацах думки не є представленням фактів, а це узагальнене публіцистичне розуміння процесу, що нині відбувається в Україні. Він викликає тривогу, бо все більше нині говориться про силу і все менше про розум та про любов. А де є сила без розуму, там неодмінно може прийти біда, бо окремі «орли», не приховуючись, впиваються запахом крові. Живучи у передчутті біди, українці вимагають від опозиції мудрості і рішучості, бо тільки вони можуть відвернути біду.