На Миколаївщині живе і працює один з нащадків віце-президента ЗУНР. То ж — йому слово.

Тільки той народ може мати прогресивний розвиток, котрий знає свою історію і робить правильні висновки з минулих подій.

Нарешті, день 22 січня став сприйматис я нами як особливий день, як День соборності, день Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину цілу, незалежну, Соборну державу. Зараз ми маємо можливість святкувати цей день завдяки тільки тому, що ми живемо в своїй незалежній Україні.

Ще не так давно, всього два десятиліття назад, про день Злуки було заборонено говорити і писати. Комуністична партія не хотіла, щоб народ України знав правду про свою історію.

Але правду не сховаєш, і прийшов час, коли необхідно нам разом відтворювати сторінки історії нашого народу.

22 січня 1919 року на Софієвському майдані в місті Києві відбулася історична подія — проголошення Акту Злуки між народами ЗУНР і УНР в одну єдину соборну державу.

Хоча Українська єдина держава зуміла протриматися лише 175 днів, з 22 січня до 16 червня 1919 року в зв'язку з тими революційними подіями, що були навколо нашої держави, а також внутрішніми суперечками. Але це дало можливість майбутнім поколінням зробити правильні висновки. І вже на основі цього договору, пізніше, були підписані інші історичні документи.

В цей день хочеться повірити, що український народ здатний і зараз взятися за руки і стати одним цілим. Ще кілька років назад ми зуміли створити живий ланцюг між Львов і Києвом і далі на схід до Харкова.

Заглядаючи в історію нашого народу, сьогодні ми зупинимося на даті 22 січня 1919 року. Пройшло майже століття, вже відійшли в минуле люди, які підписували цей договір, але вони залишили нам послання, в якому сказали, що український народ повинен жити в єдності. Шлях до підписання цього договору був досить довгим і тернистим. Це була невипадкова подія, а закономірний процес формування української нації.

Я зупинюся лише на тих подіях, що відбувалися в західних областях нашої держави, тому що я звідти родом і знаю про ці події не тільки з підручників історії, але з розказів моїх дідів, які були свідками тих подій. Ще й тому, що мій близький родич Левко Бачинський, віце-президент ЗУНР, доктор юридичних наук, адвокат, був головою делегації від ЗУНР, котру уповноважив уряд ЗУНР підписати Акт Злуки.

Всім відомо, що в той час землі західних областей України були під короною Австро-Угорської імперії. Тоді на теренах Галичини діяли три сильні політичні партії: Радикальна, Українська націонал-демократична, Українська соціал-демократична.

Ці партії випускали свої газети. Головною думкою в них було створення на території Галичини окремої ЗУНР, котра би відроджувала Галицько-Волинське князівство. Так, в 1913 році в парламенті Австро-Угорщини завдяки делегації від Галичини пройшов документ, яким дозволялося створення легіонів українських січових стрільців, тобто першого національного військового формування від часів козацько-гетьманської держави для боротьби за визволення українського народу від поневолювачів України. Вже тоді визріла думка про ідею української держави від Сяну до Дону.

Активний діяч ЗУНР Кость Левицький у Відні 19 грудня 1917 року сказав: «Галичина з історичного погляду відроджує колишнє самостійне староукраїнське князівство і зараз творить неподільну і нерозлучну спадщину — українську націю і має бути злучена з Українською республікою, що відповідає найвищому ідеалові української нації.

З вибухом першої світової війни відкривається перехідний період в історії України. Перша світова війна розпочалася по волі великих держав, і кожна з них мала свої інтереси і власні плани. А про інтереси України ніхто з них не думав. Ніхто не думав про створення держави Україна, і тому нашим предкам в тих важких умовах прийшлося докласти дуже багато зусиль для її створення. Керівництво Австро-Угорщини не думало про розвал Росії, а тільки хотіли ослабити її.

Історія повернулася так, що УНР проголосила чотири Універсали. Можна відзначити 4-й, в якому говорилися про утворення УНР. І в той же час з розпадом Австро-Угорщини в Галичині було проголошено ЗУНР. Ідеал соборності, поєднаний з ідеалом державності, став в площину реальної можливості. Ідея об'єднання двох українських народів виходила від ЗУНР. Народи вже тоді розуміли, що тільки в єдності сила.

1 грудня 1918 року представники Директорії і представники ЗУНР в м. Фастові підписали Передвступну умову про з'єднання УНР і ЗУНР. При чому хочу наголосити — ЗУНР ставала областю УНР.

3 січня 1919 року Українська національна рада в м. Станіславі (нині Івано-Франківськ) одноголосно ратифікувала Фастівський договір. Процес ратифікації Фастівського договору обговорювався серед населення краю. Майже в усіх містах і селах західних областей України проводилися збори і мітинги, де населення підтримувало ідею соборності і єднання. Всі розуміли, що тільки разом ми можемо відстояти незалежність України. І вже 22 січня 1919 року на Софієвському майдані, біля пам'ятника Б. Хмельницькому, відбулася святкова церемонія проголошення Акту Злуки. Голова делегації від ЗУНР Левко Бачинський виголосив палку промову.

Потім чотири діячі прочитали Акт Злуки на чотирьох рогах Великого Софієвського майдану і з дзвіниць собору. Дзвеніли дзвони, а з печерських пагорбів стріляли гармати, сповіщаючи про велику історичну подію. На делегацію ЗУНР справив велике враження Київ. Багато членів делегації були тут вперше. Велика кількість церков, Києво-Печерська лавра, Софія Київська і багато історичних пам'яток навели на думку, що тільки Київ повинен бути столицею єдиної української держави. Проголошення єдиної держави відбулося, але сама українська держава протрималася не досить довгий час через те, що був воєнний час і на Україну вже сунула ворожа сила.

Тепер стало відомо: найвища Рада Версальської конференції уповноважила Польщу зайняти збройно всю східну Галичину по річку Збруч і направила на допомогу Польщі добре вишикувану і озброєну армію Галлера з Франції.

Проголошуючи Акт Злуки, керівництво ЗУНР добровільно відказувалося від своїх атрибутів державності, а це герб, де зображено золотого лева на синьому щиті, свого уряду.

Тепер можна зробити висновки, що об'єднувало два народи: це, безперечно, є мова, українці, котрі воювали на стороні Росії, і українці, котрі воювали на боці Австо-Угорщини, розмовляли українською мовою і добре розуміли один одного: святкування одних і тих же релігійних свят; розуміння того,що необхідно створювати єдину українську державу.

Але і були розбіжності: на теренах Наддніпрянської України було мало національно-державної зрілості народу, який не досить ясно зрозумів, що за свою державу необхідно наполегливо боротися і йти єдиним фронтом.

Дві психології одного народу, що формувалися в умовах різної ворожої окупації.. Галицькі керівники, як і широкі маси населення, були соборниками, але сентиментальниками, без знання настроїв населення Наддніпрянської України. Галичани не могли зрозуміти, що у народу Наддніпрянщини після століть неволі почуття націонал-патріотичної свідомості притупилося.

В Україні були два уряди, дві армії, і народу було тяжко розібратися, хто є правий.

Український народ, маючи такі глибокі коріння державності, не дозволить нікому ділити себе на східняків і західників. Ми маємо великих геніїв: на сході це Т. Шевченко, і на заході це І. Франко, котрі просили і благали: ...обніміться, брати мої. Ми розуміємо, що Україна у нас одна і ніщо вже не буде в силі розділити український народ. Ми відроджуємо національну честь, гідність і гордість. Ми знаємо, що за свою незалежність, український народ заплатив дуже високу ціну — життям мільйонів українців.

Для сьогоднішніх і майбутніх поколінь необхідно усвідомити, що тільки разом, в єдності, ми вирішимо державницькі проблеми, що Україна в нас одна і за нашу українську культуру, за нашу українську мову, за наші традиції потрібно боротися.