У газеті «УП» № 42 (886) за грудень 2010 року прочитав статтю Петра Панянчука «Чим пахне «узгодження» історій?» і в моїй пам'яті виникла ціла купа фактів історичної правди, про які мені розповідали дідусь, батько та мати. Особливо після слів: «Куди підуть з розмахом штучно створений голодомор 1932-1933 років — настільки з розмахом, що довелось в спустошені області ешелонами завозити населення з російських міст». Бо після цих слів я згадав, що мені розповів батько наприкінці свого життя про саме такі факти, які він спостерігав на власні очі. Спостерігав і пережив. І він. І дідусь. І мати. Тому в мене й народився відразу отой заголовок: «А чи можна забути історичну правду життя?»

Та спочатку про себе. Я пенсіонер. Технар. Свого часу поступив у Миколаївський кораблебудівний інститут. З другого курсу підробляв: викладав креслення та «начертательну» геометрію у вечірній школі на Чорноморському суднобудівному заводі. Далі працював у Центральному конструкторському бюро «Чорноморсудопроект». Заочно закінчив Одеський інститут інженерів морського транспорту. Був головою Міністерської міжвідомчої комісії з різних випробувань. Курирував науково-технічний прогрес на 236-ти підприємствах суднобудівної галузі. Був провідним інженером-конструктором. Це в табелі по рангах у перекладі на військову термінологію — «адмірал». А вже відтепер повернемось до теми нашої розмови, до нашої минувшини, як і належить, дещо здалеку. Родина батька мешкала в Єлисаветградській області (Кіровоградській), Долинського району в селі Батезман (Суходольськ), на початку річки Березівка, яка впадає в Інгул у районі села Устинівка. Неподалік села проходила залізнична колія Долинська-Знаменка. Так склалося, що дід Петро розбагатів. Бо після Жовтневого перевороту почали роздавати поміщицькі землі селянам — по 3 десятини на одну душу. А в дідуся, окрім батька, було ще чотири сини і чотири дочки. І всі роботящі. Окрім того, дідусь працював обхідником на залізниці. Тож став заможним селянином. Мав худобу, коней, плуги, сівалки, жатки, молотарку... Та разом із кінцем Української Народної Республіки та заманливим НЕПом перших років пролетарської диктатури, розкрилися її справжні зуби. Бо керманичі комуністичної імперії не дрімали, а почали розробляти програму колективізації (розкуркулювання) на селі і, звичайно ж, пошук «ворогів народу». Тому десь з 1928 року на селі почали з'являтися уповноважені представники з якихось органів. Приїжджали кіньми (автомобілів не було). А тому треба було ставати десь на постій і самій особі і його коням: їсти ж хотілося! А оскільки до тих, хто швидко погоджувався на ту колективізацію (бо віддавати було нічого!), вони не поспішали на гостини, то вибирали господарство, де можна було й самому добре попоїсти й коней прохарчувати. Так один із них потрапив на постій до діда Петра. Чи то він таки був добра людина, чи доконала його звичайна селянська доброзичливість дідуся, чи розм'якшила серце горілка — я не знаю. Але в тому серці уповноваженого щось йокнуло і він, щоб попередити розкуркулення цієї трудолюбивої сім'ї та, можливо, й порятувати від Сибіру-Соловків, виклав ту «пролетарську» програму. А саме: порадив усе господарство тихенько розпродати й непомітно виїхати деінде. Дід Петро так і зробив. Тим більше, що від'їжджати було куди. Один з його синів (Іван) вже закінчив Миколаївський залізничний технікум та на той час був начальником залізничної станції в місті Нікополі. Тому дід Петро перебрався в містечко Марганець. А дядько Прохор, батько й тітка Онися оселилися в м. Нікополі. Батько й влаштувався на залізниці. Спочатку змазником, потім кочегаром, далі й помічником машиніста. Через дорогу від нас, де ми купили землянку, були глиняні кар'єри та цегельний завод — там влаштувалась мама, тягати вагонетки з глиною. Тут ми й зустріли той голодомор. Наскільки ми були заможними при всій тій зайнятості та забезпеченості важливою тоді для держави роботою, красномовно промовляє такий факт. Про це розповідала мати. Бо коли вони йшли на роботу, то мене, малу дво-трирічну дитину, залишали на теплій лежанці, прив'язавши попід руки мотузкою, і поряд клали для мене варений буряк. Ось така «розкіш»! Бо в тих, що вимерли, мабуть що й того не було! А вимерло ж багато людей. Вимирали цілі села. Вимирали й у містах. І як би там не підрахувала ці втрати статистика, але рахунок йде на добрий десяток мільйонів. Так ми вижили. Врятував нас від Соловків-розкуркулення той уповноважений, а від смертів у голодомор — саме той варений буряк. Невдовзі почалася війна 1941 року. Батько пішов на фронт. У Нікополі — німці. І тут почалася нова біда для нашого населення. Це я вже добре пам'ятаю. Город батьківської садиби виходив до дороги на Дніпропетровськ. Десь далі її перетинала залізнична колія. За переїздом був крутий спуск і там була викопана глибока траншея. Саме туди вже німецькі конвоїри вели групи людей, які звідти не поверталися. А серед них були і жінки, й діти! Казали, що це цигани. Але вели туди й інших. Вели й вели. Бо запрацювала інша репресивна машина. У місті стало страшно жити. І мама десь 1942 року обміняла хату на транспорт (віз з конем) і ми перебралися в село поближче до материнської рідні. Це була Антонівка на річці Березівка. Вже на Миколаївщині. Як не дивно, але в селі німці зберегли колгосп (рабська праця і їм сподобалася!), на чолі якого поставили свого старосту Віста. Там я вже почав працювати в тому колгоспі і мало не загримів до Німеччини. Врятувала цього разу мати, яка, замість втраченого, роздобула посвідчення мого народження, в якому зазначався рік народження, що не підлягав тому набору. Та ще й написаний він був українською та німецькими мовами. Так я й залишився в тому колгоспі, де продовжив працювати й після приходу Червоної Армії. Бо, наприклад, за 1944 рік у мене вже було нараховано 130 трудоднів. Це віднайшлося, коли я брав довідку для оформлення посвідчення учасника війни. Треба сказати, що голод 1946-1947 років ми теж пережили більш-менш без втрат. Бо на той час навіть я сам навчився виробляти відра, тазики та корита. Благо, у війну було розібрано на дрова якісь будови, а залізничний дах (бляха) якраз і знадобилась для тієї справи. Але це не значить, що, якщо у нас ніхто не загинув, а ми не потрапили до Соловків, то все це треба забути. Адже поряд зникали люди. Дідусь розповідав, що багато із сусідів були розкуркулені та потрапили до в'язниць. Бо так діяли організовані владою «комітети незаможних селян». І вже тоді ешелонами відправляли людей цілими сім'ями у Сибір та на далеку північ. Так там забрали вже 1937 року наших сусідів — учительку Софію Денисівну з чоловіком та двійко дітей: Нелю та Бориса. В 1937-му забрали, і з кінцями. Саме через це дідусь, а потім і батьки ніколи нічого не розповідали дітям. Боялися. Того ж таки терору. А сказали про все це — дідусь у хрущовську відлигу, а тато про той голодомор вже тоді, коли настала горбачовська перебудова. Саме тоді він і розповів мені, що, працюючи там на тій станції Нікополь у 1932-1933 роках, він на власні очі бачив такі ешелони, про які йшлося у згаданій статті Панянчука. Вони були битком набиті людьми. Сім'ями: чоловіки, жінки й діти. Взуті в лапті, биті валянки. Розмовляли російською мовою. Тоді ж він і дізнався, що цих людей привезли у колись заможні, а під час голодомору вимерлі села Лапанку, Грушівку та Яблунівку. Тобто виходить, що це не гола статистика — ота «відомість про відправлення ешелонів», про яку згадується і яка цілком наведена у тій статті, а це реальні події, коли на місце виморених голодом завозили ешелонами нових людей. І цей терор, це винищення голодом, як і розстріли 1937-1938-го та подальших років нічим не відрізняється від того, який вчиняли фашисти на зайнятих ними територіях. І забувати це чи замовчувати аж ніяк неможна. Бо, виправдовуючи терор одних, ми автоматично виправдовуємо й терор інших. І про це треба пам'ятати всім! Крім того — правду — історичну правду життя треба не тільки пам'ятати, але й оберігати такою, як вона є.

Олександр Короткий