Це не мої слова, що я взяв для заголовку статті. Це слова Олени Пчілки — матері Лесі Українки. І сказала вона їх не кому-небудь, а Юрію Коцюбинському — члену уряду Української робітничо-селянської республіки, уряду, в якому чільну роль відігравала його теща україножерка Євгенія Бош. Хоча сказала це мабуть не тільки одному йому, але й всім тим, хто нещадно боровся не стільки за незалежну Україну, а скоріше за владу, за своє самоутвердження в ній, за свої якісь власні ідеали, заради яких можна було сказати, як це й зробив Винниченко, «нам не потрібна ніяка Україна, окрім соціалістичної.

Бо хтось бачив її соціалістичною, хтось, як Махно, анархічною. А хтось, як Скоропадський, і гетьманською державою. А хтось, як та Євгенія Бош та Християн Раковський, і комуністичною та ще й у складі, як їм здавалося, інтернаціональної Росії. Та ще й на чолі «планеты всей!». Та головне, що вони не тільки все це бачили, але й нещадно боролися одне з одним. Та настільки люто, що ця лють застлала їм очі і вони забували про Україну. Настільки забували, що з брудом своїх чвар виплеснули у помийницю бездержавності і... Україну. Бо Винниченко ненавидів Петлюру, а Махна називав бандитом. Усі разом вони ненавиділи «руського генерала» Скоропадського. Це визначення Винниченка. Хоча такий «руський генерал» та ще й барон Маннергейм зумів прислужитися фінам і унезалежнив їхню державу. А у нас через ті чвари не змогли цього зробити ні Винниченко, ні Петлюра, ні той же професор Грушевський, про якого за його інтриги Сергій Єфремов записав у щоденник: «Яка шкода! Такий великий вчений — і така недобра людина!». Чи не через цю ваду він і не зміг зробити того, що зробили два інші професори Юзеф Пілсудський та Томаш Масарик, які вибороли незалежність Польщі та Чехословаччини, а «руський генерал» Маннергейм — Фінляндії. Бо проти нашого «руського генерала» — Скоропадського боролися всі. А той же Винниченко чи не найбільше. Хоча йому, як він і зізнався, просто в очі казали: «Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!». Сьогодні важко вияснити, хто з них і справді був кращим українцем, кращим самостійником і кращим патріотом: чи соціаліст Винниченко, чи анархіст Махно, чи націоналіст Петлюра, чи гетьманець Скоропадський, чи комуніст Христян Раковський, який чи то впіймався на оближні слова Леніна «якщо Україна відокремиться від Росії, то в цьому нічого поганого нема», чи й свідомо йшов на створення у Харкові паралельного, як тепер сказали б, «пісуарного» уряду червоного, явно проросійського забарвлення? Сьогодні в цьому й справді важко розібратися. Тим більше, що у кожного з них є свої й шанувальники і адвокати, і продовжувачі їхньої непримиренності в сьогоднішньому нашому українському політикумі. Скоріше, права була Олена Пчілка, визначивши все це отими словами: «Ви нищите Україну хуже татарів», та ще один історик професор В'ячеслав Липинський, який із сумом записав: «В Україні перемагає завжди тільки хам. Знайдеться сила, щоб паралізувати хама, буде Україна, не буде такої сили — не буде ніколи України». А буде Україна лише тоді, коли наші вже теперішні аж занадто амбітні та непримиренні очільники разом зі своїми численними партіями та партійками усвідомлять безперечну правоту отих слів матері Лесі Українки. Тому подумайте та отямтеся, шановні наші очільники. Бо саме від вашого непримиренного розбрату Україна, маючи вихідні дані (604 тис. кв. км та 52 млн. населення), рівні Франції, не тільки не зрівнялася з нею, але й опустилася настільки, що не йде ні в яке порівняння з теж недавно створеною на голому місці такою малесенькою, навіть у порівнянні з Миколаївською областю (14 тис. кв. км проти 24,6 тис. кв. км), державою Ізраїль. У якій теж воюють! І не тільки в парламенті! Але зовсім не за те, щоб здати шмат своєї території. І не за те, щоб посадити собі на шию будь-яку чужу армію, або й державу, як це робиться у нас. То хіба це не ганьба?