За назву матеріалу дякуємо чудовому поету-орнітологу Михайлові Карповому з німецького міста Білефельд, який першим відкрив та описав цих унікальних птахів. Що відбувається в країні? Чого домагається влада? Що буде далі?.. Ці питання турбують, мабуть, кожного українця.

І справді, ініціативи нової влади не піддаються жодному логічному поясненню. Наприклад: якби рік чи два тому вам сказали, що в річницю Помаранчевої революції на Майдані збереться двадцять тисяч людей, і вони скандуватимуть «Разом нас багато», що б ви відповіли? — Правильно, плюнули б в очі. Але ж це сталося! Те, що не до снаги ані Ющенкові, ані Тимошенко, запросто зробив Азаров і Ко. Кілька підписів під Податковим кодексом — і готово! Привид Майдану не тільки матеріалізувався, але й отримав тактичну перемогу: кодекс був заветований. «Ну то й що? — запитають у нас. — Усе одне потім прийняли, а проти організаторів порушили кримінальну справу». А ми відповімо, як заведено в нас на півдні, запитанням на запитання: а хіба не можна було все те ж саме зробити без Майдану? Просто подумати, перед тим як голосувати за Кодекс? Невже владі вигідно викликати дух всенародного опору? Або ж пригадаємо безкомпромісну боротьбу з безрецептурним відпуском ліків, яку затіяв колишній міністр охорони здоров'я Митник. Невже він настільки погано знає історію, і не чув про аналогічну ініціативу першого помаранчевого керівника цього ж відомства Поліщука? Невже йому не відомо про існування багатого й «щедрого» фармацевтичного лобі, у якого бюджет українського міністерства вміщується в нагрудній кишені? А якщо не відомо, то який він, до біса, фахівець? Людина, що не цікавиться історією власного відомства й не розуміється на реаліях, не може бути міністром. Ну, а якщо взяти іншого звільненого синьо-білого міністра — «рятівника» Шуфрича — тут просто-таки очі на лоба лізуть. І не тільки тому, що останні п'ять років бойовий Нестор віддано служив Януковичу, як в опозиції, так і на цій самій посаді, сміливо кепкуючи з діючого тоді президента Ющенка. Пригадайте події Помаранчевої революції. Хто скакав голим по ЦВК й кидався під двері, неначе під танк? Хто відчайдушно атакував одночасно суперваговиків Порошенка та Червоненка, не зважаючи на відоме дзюдоїстське минуле останнього? Хто взяв на себе всю негативну карму провладного кандидата до такої міри, що мало не був розірваний натовпом на вулиці після ДТП? До речі, тоді його врятував той же Червоненко. І залишається тільки здогадуватися, чи не пожалкував він згодом про це. Отже, що заслужив Шуфрич такою своєю героїчною поведінкою? Правильно, звільнення з посади й призначення замість себе колишнього голови секретаріату Ющенка, недавнього сірого кардинала помаранчевих і ворога блакитних — Балоги. Це називається — урочистий плювок у обличчя. Варто було старатися. Ну, а ті, що зараз оце героїчно билися з пенсіонерами-бютівцями на трибуні ВР, вони що, страждають на склероз? Головний герой битви за Харківські угоди та останнього побоїща пан Царьов — він що, не чув про долю Шуфрича? Чи вважає, що Нестор — лох, а з ним, із Царьовим, такого трапитися не може? І взагалі, коли депутати проливають свою кров і соплі за те, щоб у ВР замість чотирьохсот п'ятдесяти кнопок залишилося всього дві, і обидві натискали з АП — вони що, не розуміють, що після власної перемоги стануть уже зовсім не потрібними? Що повернуться часи Вітренко, коли депутати-незаможники купували в буфеті сосиски по гривні і йшли обідати під кущики Маріїнського парку? За це вони б'ються? У сусідній Росії, з якої так старанно мавпує наша «влада», місця в парламенті обіймають дівчатка-гімнастки. Чи це не очевидна оцінка статусу російського депутата? Наша збірна з гімнастики теж багата на гарних дівчат. То як, шановні депутати, ви готові поступитися їм своїм місцем? Чи гадаєте, що народилися в сорочці з вишитим депутатським значком на ній? До речі, про спортсменів. Згадаємо нашого сміливця, олімпійського чемпіона Ельбруса Тадеєва. Ну припустимо, він не знає історії. Але хіба він не чув, що Мустафу Найєма схопили на вулиці як «ліцо кавказької національності? За що, шановний Ельбрусе, ви ризикуєте розбити свої кулаки об голови бютівців? За право називатися «чорножопим»? За те, щоб вас... добре, не вас, а ваших родичів і земляків витягали з дорогих машин, як Мустафу, і вели до міліції? Чи ви не в курсі, що робить відомство вашого однопартійця Могильова? Чи ви не знаєте, що в Москві ваші земляки не можуть спокійно пройти містом, що їм заборонено танцювати національні танці на вулицях, і хочете перенести цей досвід у Київ? Або інший спортсмен — представник ігрових видів пан-товариш Волков. За що кров проливаєте, шановний? Може, потелефонуєте своєму колезі Суркісу й запитаєте в нього, як це — витратити безодню енергії, купу власних грошей і зв'язків на проведення в Україні Євро-2012 — а зараз спостерігати, як інші люди дерибанять бабки на будівництво стадіонів та інфраструктури, облизуватися й дякувати, що тебе поки що не пхнули під дупу з посади? А що найближчим часом пнуть, сумнівів немає. Переконані, що Григорій Михайлович багато цікавого розповість, якщо до нього по-людськи підійти. От уже ця короткозорість та переконаність у власній особливості! Шановні депутати та міністри! Ми розуміємо, що ви — люди неписьменні, але ж є у ваших лавах видатний історик. То зберіться якось і запитайте його, як воно було раніше. Що робила Москва зі своїми союзниками — тими, хто забезпечував захоплення влади в Україні. Хай пан Табачник вам розповість про долю Полуботка, котрий очолив антимазепінський табір і, таким чином, забезпечив поразку України. Тоді ви зможете навіть уявити, що саме думав Полуботок, сидячи в камері Петропавлівської фортеці. І до якого емоційного стану дійшов, коли прокляв Петра І — настільки успішно, що той помер за кілька місяців. Ви хочете спробувати це на собі і проклясти, скажімо, Путіна? Чи то Полуботок теж був лохом, а Саламатін — ні? Бо ж він цілий директор «Укроборонпрому»? Так треба сказати, що Полуботка теж призначили не кимось там, а — гетьманом! І все одне запроторили до буцегарні. Не маючи, до речі, жодних підстав, крім його бажання організувати в Україні вибори гетьмана й позбавитися прикметника «наказний». Ну гаразд, історія — не панська наука. Тоді згадаємо одного з попередників Саламатіна на посаді, пана Малєва. Такий уже був друг Кучми, такий довірений — а щойно вигулькнули «Кольчуги», одразу назустріч трапився бензовоз, який вцілив саме в автомобіль голови «Спецекспорту». Чи може, сорочка, у якій народився Саламатін, захищає від бензовозів? Чи то він вважає, що проскачку по контракту з Іраном просто так пробачать? А раптом з'ясується, що це — вплив конкурентів на міжнародному ринку зброї, скажімо, його земляків? Упевненість у власній всесильності — ознака інфантилізму. Чи розуміють депутати, що вони будуть героями рівно доти, поки вперше рипнуться? А рипнутися так чи інакше доведеться. Бо Україна не така й велика, тут своїм не вистачає, а коли в наші землі прийдуть браві полковники із ФСБ, доведеться ділитися — або... Камера Полуботка зараз, до речі, вільна. Є приклади й свіжіші, ніж далеке XVIII сторіччя. Згадайте Якіра, Чубаря, Балицького, тих, хто зачистив Україну від українців у 1932-33-му. Як віддячив їм товариш Сталін? Правильно, розстрілом. Або ж Нестор Махно, що допоміг червоним у боротьбі з Петлюрою й Врангелем, а потім став ворогом № 1... ні, ворогом № 2. Бо перша позиція в списку ворогів навічно закріпилася за головним борцем із махновщиною, завойовником України Левом Троцьким. А Березовський, який власноруч привів Путіна до влади? Яку отримав подяку? Так, він поки живий, але, як то кажуть, це не стільки його заслуга, скільки недопрацювання ФСБ. Тож у Москві знають, як треба поводитися із фраєрами. Досвіт століть як-не-як. Звісно, можливо, Україна все-таки не перетвориться на московську провінцію. Не виключено, що саме цей сценарій лежить в основі дій наших довбо... пробачте, можновладців. Тоді мусимо їх розчарувати — арештами колишніх урядовців влада зірвала дуже важливий запобіжник. Уперше в історії України було порушено не публічну змову чиновництва: хай там що, а колег не чіпати. Цей запобіжник намагалася зірвати помаранчева команда — але в неї не вистачило духу. Гасло «Бандитам — тюрми!» залишилося тільки на папері. А ці пішли далі. Отже — їхні наступники підуть іще далі. Бо процес, так само, як і свободу — не спинити. Чи розуміє нинішня влада, що вона своїми діями фактично відкриває дорогу до розкуркулення своїх союзників владою наступною? Що розвиток процесу призведе до конфіскацій, реприватизацій та великого перерозподілу майна? І що ті ж самі судді, які у вісімдесяті малювали строк для Марченка, у двотисячні — по справі про 9 березня, а у двітисячідесяті — по помаранчевих, твердою рукою випишуть і їм рівно стільки, скільки скаже нова влада? Чи входить такий сценарій у їхні плани? А може, вони вважають, що будуть при владі вічно? Історичний досвід невблаганно показує — нічого вічного немає... Ах так, забулися, історія — не панська наука. Тоді радимо подивитися поточні новини з Тунісу, Киргизстану, ба навіть Кучму пригадати, а він був куди як крутішим за Януковича. Втім, навіщо це писати? Щоб попередити тих, хто при владі? Даремна праця. Ця публіка не любить, а подекуди й не вміє читати. І проголошення банальних істин не допоможе, бо зараз вони засліплені власними успіхами не менше, ніж Гітлер у сорок другому, коли перед ним усі розбігалися. Є думка, що мудрець повинен терпляче сидіти біля річки, і тоді він побачить, як мимо пропливе тіло його ворога. Тим більше, що ворог сам лізе до річки, аж бризки летять. Але ми маємо й інше визначення мудрості. Мудрець — це не той, хто знає, де сьогодні випити. Мудрець — це той, хто замислюється, чим буде завтра похмілятися. А що похмілля гарантовано — свідчить не тільки історія, яку так не люблять можновладці. Похмілля — це неминучий наслідок перебору. А перебрали вони понад усяку міру.