Інтерв'ю

- Ну навіщо це? Навіщо дітей було звозити? — обурення приятеля викликала довжелезна черга до оперного театру, вона завивалася кілька разів і спускалася вздовж Сумської.

- Малоймовірно, що звозили когось. Вони ж вже не при владі — адмінресурсу не залишилось звозити учнів, — я мала на увазі організаторів зустрічі з Ліною Костенко з фонду «Ренесанс» на чолі з колишнім губернатором Арсеном Аваковим.

- Хіба ти думаєш, що на весь Харків не знайдеться кілька тисяч прихильників Ліни Костенко, які здатні прийти на зустріч з нею навіть у понеділок увечері?

- Думаю, ні.

- А я думаю, знайдеться. Ми підійшли ще ближче, і побачили, що черга (до речі, зовсім не учнівська, там були люди різного віку і статку: від студентів і пенсіонерів до підприємців і депутатів) — це ще не все. Центральний вхід штурмували люди вже без будь-якої черги, задні ряди напирали на тих, що ближче до дверей, але здавалося, що безрезультатно. Юрба збільшувалась на очах. Приятель визнав, що навіть заради Ліни Костенко не готовий на такі випробування. Він пішов. Я залишилась. Швидко зрозумівши всю безперспективність спроб зайти через центральний вхід, вирішила скористатися запрошенням і службовим становищем. Але біля службового входу таких, як я, набралося ще на одну чергу.

- От ми розумні! Така тіснява, а ми з маленькою дитиною!

- Це як колись на вечори Євтушенка і Ахмадуліної, коли вони в Політехнічному читали!

- Російській попсі таке і не снилося! Під такі коментарі черга потроху просувалася і протискалася крізь двері. Не пройшло і півгодини, як я була в залі. Початок зустрічі затримувався. Організатори і адміністратори намагалися якось розмістити тих, хто не міг потрапити через центральний вхід. Здавалось, насувається скандал. Коли відкрили двері, пустили лишень 500 чоловік, і все. Люди обурені, кажуть: попередили б заздалегідь, ми б не чекали! А там же ж з квітами поприходили, заздалегідь, за дві години, стали в чергу — і не можуть зайти! Дуже погана організація! — розповідала колега.

- Хіба можна заставляти чекати людину такого поважного віку? — обурювався хтось за Ліну Костенко. — Кажуть, вона не в настрої, ефіри скасувала... Не дай Боже, ще зустріч зараз скасує... — побоювався його співрозмовник... Врешті-решт нервову атмосферу розрядив Іван Малкович, видавець «Записок українського самашедшего» і за сумісництвом — ведучий вечорів Ліни Костенко в цьому презентаційному турі.

- На всіх вечорах, на всіх презентаціях, які проходять у дуже великих залах, людям не вистачає запрошень. І всі, хто не потрапив на вечори, вважають, що потрапили сюди неправильні люди. А ті, хто потрапив, вважають що потрапили найправильніші. Але ж і ті, і ті гідні потрапити на цю зустріч — на жаль, немає таких великих залів... Ліну Костенко зал зустрічав стоячи. Вона була налаштована не дуже приязно. Спочатку. Це відчувалося у її інтонаціях, у репліках на кшталт: «О! Харків, а знає (про Тараса Компаніченка, який разом зі своєю «Хореєю козацькою» брав участь у цьому творчому вечорі), але досить швидко її упередження розтанули і зал, до якого вона було поставилась як до «чужого», став для неї своїм. Вона розповідала йому, про що жалкує і чим пишається, про кохання і про страждання, про опозицію і про владу, але почала зі свого прозового дебюту — роману «Записки українського самашедшего», першої книжки, яку вона написала і видала після 20 років мовчання.

- Я дякую всім і кожному, хто прийшов. Але ж це не формат презентації. Презентація — це щось таке вужче, локальніше. Зібратися, поговорити про книгу. Я думала, буде в книгарнях, в якихось невеличких приміщеннях. А тут — навіть не знаю, що робити. Я ж непублічна людина. Я звикла до тиші. Вимикаю телефон і пишу... Колись давно, ще за радянських часів, на якомусь симпозіумі, всі виступали, говорили-говорили і хотіли, щоб Стейнбек щось сказав. А він мовчав. Нарешті, його витягли і він сказав знамениту свою промову, яка складалася з трьох слів: «Писатель должен писать!» Все! І сів! Це у мене завжди такий стан. Але, коли приходять люди, і коли я чую таку енергетику залу, дивовижну енергетику, я раптом думаю, що час від часу треба виходити до людей... Знаєте, я вам признаюся. Я почуваю себе, знаєте як? Я ж собі постановила в Сковороди навчитися: «Світ ловив мене і не впіймав». Так впіймав же ж! І я так жила, і була незалежна, ще незалежніша, як Україна! І як я себе зараз почуваю? Іду, як по хисткому трапу, а світ вже ловить, сіті вже розвішує. Здається, не туди потрапила, а треба було десь лівіше». Я уже до вас звикла, я виокремлюю обличчя, навіть декого знаю. Моя однокурсниця по літінституту Наташа Дурова, вона циркачка була, вона казала: «Лина! Если тебе страшно, ты всегда выбери какое-то лицо, какие-то глаза в зале, и обращайся к этому человеку, к этому лицу, к этим глазам. И тогда получишь контакт». Оце я вибирала, вибирала... я би кожного з вас вибрала! І даремно хтось каже: «Як ви поїдете в той Харків? Там таке...» Скрізь люди, і скрізь ми, і скрізь є єдність. Оце політики будуть агітувати, а вони тої єдності не доб'ються, чогось не вистачає їм, щоб була єдність з людьми. Я отак відчуваю, що справжня опозиція — це ми з вами. І хай там не переживає влада, що немає зараз опозиції, що вона слабка. Ми — сильна опозиція. Нас об'єднує щось таке, що неможна розбити. Навіть в якійсь газеті оце було написано: шляхетна опозиція. У нас із вами шляхетна опозиція. І на цьому будемо стояти! Ніде не похитнемося і тоді ми будемо непереможні! Тепер я би хотіла коротко все-таки зробити презентацію в рамках творчого вечора. Ну мені допекло, розумієте? Людина вперше написала прозу. Ну, вірші я вже пишу лівою рукою, як премію от тої прози. Прозу дуже важко писати — виявляється. Вона ж в мене з'їла весь той час! І до вас приїхав на презентацію молодий початкуючий автор. Як каже Малкович, «молодий прозаїк». Кому ж треба, що я там написала? А тут — творчий вечір. Квіти з'являються... А може, я не заслужила ті квіти? Все-таки кілька слів про свій роман. Чого я його написала? Чому він так називається? Чому він від чоловічого імені? Ви думаєте, що я епатаж якийсь хотіла робити, чи я хотіла показати, що жінка може? Ні! То, якщо робиш щось навмисно, то вийде казна-що. Перша фраза роману: «Я завжди був нормальною людиною». І я зрозуміла, що це мужчина. А потім — спробуй написати! Треба ж знати їхню психологію! Ну я, слава Богу, не феміністка. Я дуже поважаю цю категорію людей, мужчин. Щоправда у мене в романі написано «мужчини зникають як явище, їхнє місце посіли круті, ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценегера». Ну так і є. Але при тому я хотіла написати без психологічних похибок, без дурного епатажу. Чому я написала саме «Записки українського самашедшого»? Річ не тільки в тому, що у нас суржик розвинутий. Написати записки українського божевільного — це дуже серйозно. Це треба писати про божевільного. А я ж-то написала про нормальну людину, зашугану в нашому суспільстві, в такій ситуації, і там ще невідомо, хто самашедший — чи ми, чи вони. У Гоголя є «Записки сумасшедшего». І власне, я не те що від них відштовхувалась, а подумала, це ж Гоголь у дев'ятнадцятому столітті написав «Записки сумасшедшего». У нього чиновник Поприщин не витримав і потихеньку з'їжджав з глузду. Він дуже переймався іспанськими проблемами. Він казав: «Говорят, в Испании какая-то донна должна взойти на престол! Но это невозможно, чтобы донна взошла на престол. На престоле должен быть король». Він думав, що «Испания и Китай — это одна страна. Вы напишите Испания, будет Китай». У нас теж є до деякої міри така ситуація. А ще у Гоголя написано «у алжирського бея под носом шишка». А я думаю: мне бы ваши заботы, господин учитель, в дев'ятнадцятому столітті. Справа ж не в тому, в якого бєя під носом шишка. Тепер справа в тому, в якого бєя нафтова вишка! І у Гоголя там самашедший до того посамашедшив, що він написав таку дату: год 2000-й, апреля 43 числа. Я думаю, Боже, а це ж ми дожились до 2000 года! Я цей роман писала ніби довго, тому що я більшу частину збирала матеріал світовий і наш український, Україну, вписану в світ, а потім викреслювала, розумієте? Там вся робота була уміти викреслювати, що і робила. І виокремився ще один роман — від жінки. От там уже я буду вільна. Що мені хотілося ще? Я зрозуміла, що повинна дати специфіку українського божевілля, бо у кожній країні, у кожної нації є своя специфіка, я в романі написала, у кого яка. Тому що, скажімо, манія величі — це ж хвороба, психическая болезнь. Але комплекс меншовартості — це ще гірша хвороба. А ми звикли! Нам нав'язують, а ми звикли! У нас незалежна країна, а політики закликають встати з колін. Віктор Андрійович навіть показав у Львові наскільки, отаким дзьобиком, хоч настільки станьте, на 2 міліметри. І дружина мого героя каже: «малувато!» Це нав'язливі стереотипи. Мене зацікавило, чому народ терпить. І у романі, там написано, що мужчини імперських націй діють з позицій сили, мужчини поневолених, але гордих націй, вони пручаються, а наші — думають, якось воно буде. А не буде! Тому що принижена людина ніколи не стане людиною. І оце все мене мучало і я подумала: напишу специфіку українського божевілля... Люди не помічають, що відбувається. Якщо, скажімо, ще з Гонгадзе, кипіли, виходили на площі, бунтували. Коли вбитий був Александров у Слов'янську — обурювались, а ваш харківський журналіст зник — уже звикли. Не питають. Механізмів не має спитати так, щоби влада боялася нас, людей. Вона знає, що ми все бачимо, але вона знає, що ми все змовчимо. А змовчувати уже далі не можна! Ми дійшли вже до такої межи, яку переступати — це вже в прірву. Я написала в 92-м році «покотили Україну до прірви». Зараз уже докотили Україну до прірви! І що? І якогось знову ж таки звикли. Я замислилась, як ми входимо в третє тисячоліття? Погано входимо. Погано! І я почала аналізувати, як світ входить, як ми входимо, я вивчала все, що робиться одночасно в Україні і в світі. І я вам скажу, нічого дуже гарного і в світі не робиться. Не треба комплексувати. От недавно у Флоренції відкрилася виставка Джан Франческо Рустичі. Італійці згадали, що у них був такий скульптор і вони почали картати себе: як ми, італійці, забули свою гордість? Мені дочка подзвонила: «Чуєш, вони там, у Флоренції, згадали Рустичі. А я кажу: «Надішли їм мою книжку 80-го року, ми давно їхнього Рустичі знаємо — «Сніг у Флоренції моя поема, у нас і спектакль ставили у Львові, і взагалі у нас є селекціонер, яки виростив ірис, який називається «Сніг у Флоренції. Оксана їм це все прислала, вони були вражені: Україна знає давно їхнього скульптора, а вони забули! Так що не тільки ми такі забудькуваті! Хоча ми теж хороші, я вам скажу! У нас 29 січня одні поїхали шанувати героїв Крут, а в Полтаві був фестиваль сала! Вони жерли сало і пили горілку! Так це можна витримати?! Це ще одна форма українського божевілля. І от я вирішила написати, як Україна, як світ входять у ХХІ століття. Я же там останній місяць перед ХХІ століттям дослідила по дрібочці. Робота була дуже цікава, дуже важка, і я дякую всім, хто прочитав цей роман. Я просто від вашої реакції хочу подивитися, як мені писати далі... У романі є такі слова: «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Довженко писав «Україні у вогні. Пора писати «Україна в багні. Так не хочеться!.. Але коли я бачу таких людей, як ви, я розумію, що настає День Гніву. Справжнього Гніву. У нас же досі лінію оборони тримають мертві, ті, що загинули за Україну, за свободу — за прекрасні речі. Вони тримають лінію оборони. Вони в могилах, як в окопах. А тепер я бачу, що лінію оборони починають тримати живі, і ми з вами в тому числі. — Ваша улюблена драма Лесі Українки? — О! Це таке цікаве питання! Свого часу, коли я була заборонена, але іноді якесь видавництво хотіло, щоб я йому написала або статтю, або внутрішню рецензію, вийшов двотомник Лесі Українки. І там у мене велика стаття до драматичних поем. Я тоді поставила умову, щоби в цьому томі була надрукована «Бояриня», бо до того її ніхто не друкував. А коли щось не друкується, думаєш: ото воно і є! Тепер «Бояриню» друкують, Бояриню ставлять, часто завивають. Не треба цього робити. Леся Українка була інакша. Вона не була провінційною, вона була аристократкою духа. Не треба зводити це все до таких плачів, Москва, бояриня і так далі. Зараз мені здається, що Бояриня, може, слабша ніж інші поеми... Леся Українка — абсолютна геніальна людина! Я всі її драми люблю. Якби її світ знав, вона була б першої величини драматургом. Може, не стільки для сцени, але там розум і почуття. То дивовижні речі... В Бібілії десь вона побачила рядочок, що на Голгофі якась жінка лежала перед розіп'ятим Христом, і Леся Українка в ній побачила Іоганну, жінку Хуса. Тільки вона наділила її рудим волоссям. Я дуже люблю Іоганну, жінку Хуса». Але я люблю страшно і Касандру.