Тема розвитку української економіки на інноваційних засадах жваво обговорюється. Але, на жаль, справа рухається мляво. Пояснення, звичайно, знаходяться: чергова світова криза, «минулий уряд»... Та криза нікого не милує, й органи влади у цивілізованих країнах періодично змінюють свій склад. Але десь вже спромоглися створити «країну для людей», а українці — тількино поставили перед собою відповідне завдання.

З цього приводу «Новая николаевская газета» запросила до розмови Володимира Никифоровича Парсяка — доктора економічних наук, професора, декана Інженерно-економічного факультету Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова.

-Лане професоре, ви нещодавно повернулися з Німеччини. Які враження?

- Перше, що привертає увагу, -це схожість наших країн. Обидві пройшли через випробовування тоталітаризмом, воєнне лихоліття. Дісталося кожній потрясінь і у новітній історії (комусь від дезінтеграційних, комусь • від об'єднавчих процесів). Є реальна залежність економік від експорту, а відтак, від кон'юнктурних коливань на світовому ринку... Але на цьому ідентичність закінчується. Особливо, якщо порівняти інноваційні сфери.

- Здавалося б, що тема перебуває у самому центрі дискусій...

- Так. Проблема інноваційного розвитку української економіки не виглядає оригінальною щодо її постановки. Мало знайдеться в країні політичних партій, державних діячів або керманичів регіонального масштабу, які б (особливо напередодні, а тим більше впродовж виборчих перегонів) не вдавалися до закликів чи пропозицій відповідних проектів. Повертаючись спогадами до «гарячого» жовтня 2010 року, згадаємо обіцянки започаткувати кардинальні зміни у технологіях переробки та утилізації твердих побутових відходів, очистки питної води та каналізаційних стоків. Із очевидною періодичністю громадськість вислуховує переконливі аргументи на користь впровадження методів заощадливого використання електричної енергії, природного газу, альтернативних джерел їхнього видобутку тощо.

Інколи справа навіть доходить до розробки відповідних програм, під які виділяються бюджетні кошти; створення фондів із багатообіцяючими назвами та широкими повноваженнями. Але дальше побудови бюрократичних структур, призначення керівників, «освоєння» виділених приміщень та інших організаційних заходів справа

не рухається.

- Така ситуація є характерною не лише для нашого регіону?

- Звичайно. За даними Держкомстату, про впровадження інновацій в країні звітус не більше 11% промислових підприємств. За 2009 рік знайшли'застосування 1893 нових технологічних процесів, з яких лише 753 — ресурсозберігаючі. Складається враження, що зменшення витрат на виготовлення продукції, покращення її якості, а відтак, посилення конкурентних позицій на вітчизняному та світових ринках збуту не с актуальним.

- Німеччина інша?

- Так. Інновації там — не інструмент політичного шаманства, але предмет повсякденної праці чи не кожного громадянина: від лідерів нації до пересічного мешканця великих міст та маленьких містечок. Тому країна, яка не відрізняється великими запасами корисних копалин (у достатній кількості — лише буре вугілля та калійні солі, дві третини енергетичних ресурсів імпортуються) або занадто комфортним кліматом для сільського господарства, спромоглася досягти

і вражаючих успіхів, набути слави локомотива не лише європейської, але й світової економіки. Річний товарообіг перевищує 2 білліона євро — четвертий показник на планеті. Незважаючи на проведення урядом політики заощаджень та скорочення бюджетних витрат, його внесок у інноваційне піднесення країни сягнув 2.010 року 123 млн. євро. Частка Германії на світовому ринку високотехнологічних товарів складає більше 14 %. За цим показником вона поступається лише США та Японії.

Очевидним є захоплення Німеччиною з боку інвесторів: у більш як 20 тис. іноземних компаній, розташованих на її теренах, працює без малого три мільони осіб. Незважаючи на відомі негаразди, у 2009 році іноземні фірми «завели» в економіку ФРН 27 млрд. євро. Чому б і ні, якщо науково-технічний потенціал — надзвичайно високий, персонал -кваліфікований, чесноти німецьких фахівців — загальновизнані, а інвестиційний клімат- привабливий.

- Багаті можуть собі дозволити будь-що.

- З цим складно не погодитись, але придивимось, звідки ті статки беруться. Почнемо з того, як позиціонує. себе уряд до проблеми, що розглядається. В основі його політики — концепція приватно-державного партнерства, яка поширюється на усіх без виключення підприємців. Окреслимо її головні постулати:

- створення сприятливих умов для проявів інноваційної активності (крім прямої фінансової підтримки, йдеться про податкові пільги, обов'язкові для виконання законодавчі регламенти). В країні виконують дослідження та розробки: серед великих підприємств — більше 70 %, серед середніх — біля 50 % і, нарешті, серед малих — трохи менше 20 %. Очевидно, що порівняння — не на користь вітчизняним реаліям;

- реформування професійної та вищої освіти задля посилення позицій випускників навчальних закладів усіх рівнів у сфері новітніх технологій, зокрема, інформаційних та телекомунікаційних. Більш того, особливу підтримку мають програми, наслідком засвоєння яких є набуття вихованцями вузів знань та навичок, необхідних для заснування власної інноваційної справи;

- мотивація співробітництва між дослідницькими центрами та промисловими підприємствами через трансферт технологій;

- всебічний розвиток ринку венчурних капіталів. На ньому сконцентрована увага, оскільки масштаби цього специфічного бізнесу порівняно скромні (загальний обсяг інвестицій — 0,056 % від ВВП. В середньому по ЄС цей показник складає 0,12 %, а у США — 0,22 %).

- Тут, мабуть, особлива ставка на малі й середні підприємства?

- Дійсно, це ще одна характерна особливість німецького підходу до інноваційного менеджменту. Тим більше, що до роботи в них залучено 24 млн. осіб, або майже 60% усіх працюючих. Тож проблема набуває ще й соціального значення, бо бундес-керманичам не байдуже, яким саме підприємницьким проектом переймаються громадяни. Тому, з погляду політичних партій, профспілок, об'єднань промисловців, на часі формування особливої інноваційної культури населення. Відчуваєте різницю у порівнянні з вітчизняною «елітою», яка, не доклавши жодних конкретних зусиль, аби виправити ситуацію на краще, докоряє своїм

співвітчизникам за торгівлю на базарах «закордонним мотлохом»?

- Щось із баченого у Німеччині може бути корисним для нас?

- Одним з цікавих наслідків реалізації Стратегії інноваційного та технологічного розвитку, яка була прийнята у 2006 році, є формування інноваційних альянсів та стратегічних партнерств підприємств і державних дослідницьких організацій. Чудово зарекомендували себе секторальні та горизонтальні технологічні кластери, залучення до співпраці закордонних компаній, центри підтримки інноваційного бізнесу, технологічні парки.

Мимоволі виникає відчуття: все, що необхідно для практичного застосування в Україні, вже вигадано та випробувано. Залишається лише скористатися набутим досвідом собі ж на користь. Може, не знадобляться тоді мільярдні запозичення у МВФ, а ми самі будемо давати у борі' тим, хто не усвідомлює свою відповідальність за державну інноваційну політику та не здатний діяти у її межах самостійно й творчо.

У цьому контексті виникає природне, здасться, питання: чи не захоплюємося ми на батьківщині адмініструванням, не отримавши надійного механізму прогнозування та визначення пріоритетів у окресленні національної інноваційної стратегії? Бо головним критерієм будь-яких «перебудов» має стати посилення конкурентних позицій країни у світі. А за нею — області, району, міста, селища. Якщо цього не прагнути, то нація втрачає перспективи. І так будемо до віку перетинати під час дощу навіть центральні вулиці міст по коліна у воді та багнюці. Чи, як і раніше, вважатимемо, що інновації — тільки для ракетоносіїв «Южмашу» та турбін «Зорі-«Машпроекту»? Фатальна помилка! Ті, що попереду усієї планети, добре усвідомили: навіть інноваційної економіки вже замало. Таким має бути суспільство, або, навіть, цивілізація XXI сторіччя!

- Дякуємо за цікаву розмову. Маємо надію на 'її продовження!

- Бажаю Вам і, природно, читачам, успіхів та оптимізму.