Воїстино правдивими є слова тих громадських діячів та політиків, котрі твердять, що коли б правителі України поважали націю та державу, то саме 9 березня в Україні мало б бути національним святом, замість успадкованого з більшовицьких часів 8 березня.

Цей день, здебільшого, минає у пиятиках за «нашіх любімих женщін», хоч кожна жінка, яка себе шанує, прагне, щоб її шанували та любили кожний день, а не принижуючи на роботі (нерідко й у сім'ї), пиячили за її здоров'я. Коли 7 та 8 березня виходив я за покупками, то мені довелося спостерігати картину, як приходили, п'яні наче чіп, чоловіки, просити «что-то на похмєліє, бо вини вшановували «любімих женщін». Звичайно, що жінка з-за прилавку подала їм «что-то», проте не утрималося від коментаря: «Хіба ж це свято, якщо воно напивається як свиня». З цієї репліки — воно — я зрозумів, що за день крамницею перекочується сотні, а то й тисячі таких «екземплярів». 9 березня знов мені треба було виходити з хати. І жодна душа навіть не заїкнулася, що того дня Шевченківське свято. Всі були зайняті своїми турботами. Головним чином — Януковичевим «покращанням життя вже сьогодні. Хтось з цього приводу може злорадно сказати, бо така це нація. Однак, кожна нація є такою, якою її чинять її правилі. А тим паче, коли це правителі з ментальністю окупантів. Хоч і попередні владні команди мало робили, щоб змінити цю пострадянську ненормальність, то нинішня активно старається, щоб усе було по-старому, за «традицією». Яскраве цього свічення, що Віктор Янукович привітав українок з 8 березня, привітав футбольних фанатів з перемогою улюбленого «дітища» його олігархів — футбольного клубу «Шахтар». І «забув» привітати українську націю з Шевченківським святом. Що можна чекати від такої влади? — ставив запитання голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський перед учасниками Шевченківського віча у місті Києві. Питання це посилюється ще й інцидентом, який того дня мав місце в Одесі. Це місто нині «славиться» тим, що обраний там мером член команди Януковича Олексій Костусєв запропонував прийняти російську мову робочою мовою мерії, що тут як тут було втілене у життя. Окрім цього, одеська міліція зухвало помстилася «дорожньому хулігану», який на всю Україну «засвітив», як сержант Швець називав українську мову «телячою». О. Костусєв, аби показати, що його мовні наміри серйозні та тривалі, покладаючи квіти до пам'ятника Олександру Пушкіну, цитував там його поезію. Коли ж 9 березня 2011 року, виконуючи протокольну повинність, прибув він до парку Шевченка, щоб покласти квіти до монументу Кобзареві, журналісти попросили його почитати щось із поезії Шевченка. Мер Одеси це прохання журналістів сприйняв як образу і заявив: «Слухайте, давайте ви будете ставити питання... нехай у дитячому садку, у школі діти читають, але не мер міста». Цей його вчинок у середовищі української творчої інтелігенції був сприйнятий, як ще одне свідчення, що для такої когорти чиновників українська культура та духовність є неприйнятними. З цього приводу люди згадують вікову мудрість: все починається з голови. А голова, себто Президент України, в цьому році не брав участі у шевченківському святкуванні, делегувавши покладання квітів до пам'ятника Шевченкові перед Київським університетом (у Києві ще пам'ятник Шевченкові роботи Кавалерідзе на Андріївському узвозі та 4 погруддя поета) та вручення Шевченківських премій прем'єру Азарову. Та не їздив він до Канева. За офіційною версією, Януковичу лікарі категорично заборонили пересуватися на великі відстані до зняття швів на прооперованій нозі. Він свого часу, під час забав у теніс, пошкодив коліно, яке вже двічі або й тричі оперували. В тому числі і за кордоном. Проте є й неофіційна, народна версія його неучасті у Шевченківських. Вона базується, як на тому, що від Президента не було вітання з шевченківським святом, так і на тому, що, пропри заборону лікарів, 8 березня В. Янукович брав участь у концерті і, як на хворого, зовсім бадьоро себе почував (в кожному разі таке враження складалося від побаченого у телебаченні). Тому, за народною версією, — головна причина неучасті Януковича у Шевченківських святкуваннях — письменник Василь Шкляр та небажання відповідати журналістам з цього приводу. Тим паче, що вони, за найновішою концепцією правлячої в Україні партії, є непрофесійними. А відтак нічого на них тратити час... А, можливо, Янукович боявся потрапити у незручну ситуацію, як це сталося в Каневі минулого року. Намагаючись цитувати Шевченка, В. Янукович читав: «Я на стороні кола їх // Поставлю слово». Хоч у шевченковому «Подражанії псалму 11» споконвіку були (написані в 1859 році) слова «Я на сторожі коло їх // Поставлю слово». Коментуючи цю ситуацію, український правозахисник Василь Овсієнко зауважує: «Коло ніколи сторін не мало. Доти сторони мали лише многокутники»... Вчинок Василя Шкляра, який став своєрідними для влади політичним многокутником, був провідною думкою цьогорічних Шевченківських святкувань, які проводила громадськість (у всякому разі в Києві на цьому робився посилений наголос — йдеться про його політичну заяву, що він не візьме Шевченківської премії, присудженої йому за патріотичний роман «Залишенець» (в окремих видавництвах він вийшов під назвою «Чорний ворон») про партизанську боротьбу наддніпрянської України у 20-х роках 20-го сторіччя) поки в Україні міністром буде одіозний Табачник. Цей крок називався мужнім вчинком письменника-патріота. А пасивність усіх тих, хто з усмішкою приймав від Азарова Шевченківські премії, називається свідченням, що ці люди погодилися на роль «дресированих українців» у руках антиукраїнського режиму. Наскільки ця різка оцінка є справедливою — не беруся коментувати. Тим паче, що серед тих, хто отримав премію, є мій вчитель з Львівської політехніки. Ті, хто отримав премію, вважать, що це нагорода не від влади, а нагорода нації, виразником якої у даній ситуації є Шевченківський комітат. Мовляв, влада приходить та відходить... Правда, не всі приймають це пояснення і називають нікчемами тих, хто не підтримав протесту Василя Шкляра проти присутності у владі Дмитра Табачника. Отже, вчинок автора «Залишенця» вже набув гострого політичного та морального виміру. І для підтримки (не лише моральної, а й матеріальної) тих, хто у нинішній ситуації не погоджується на роль «дресированого українця», хто не сходить зі шляху патріотичного служіння нації, поет Дмитро Павличко від імені Комітету захисту України оголосив про початок формування спеціального фонду. Звичайно, що в українському суспільстві є й ті, хто нікчемним та кон'юнктурним вважать вчинок Василя Шкляра. До їх когорти належить син Василя Стуса — Дмитро, який, подібно до Драча, пішов на глибоке служіння Януковичу. За версією Дмитра Стуса, «Злишенець» Василя Шкляра ніякий не шедевр, а класичний комерційний текст. А вчинок письменника — намагання привернути увагу до себе. Можливо, тут спрацьовує чорна заздрість, що великий польський режисер Єжи Гоффман висловив бажання знімати фільм за мотивами книжки «Залишенець». Окрім цього, як мені розповіли друзі письменника, в ряді країн є зацікавлення перекладом цього його роману. Можливо, Дмитру Стусові була дана від влади вказівка очорнювати Шкляра. А можливо, як кажуть друзі покійного Василя Стуса, з його сином відбувається щось незрозуміле... Вже другий рік поспіль Шевченківську премію вручають в Каневі. Цього року там, на могилі Кобзаря, замість Президента, квіти до пам'ятника покладала та «відбивалася» від преси його партійна соратниця, яка свого часу пробувала підкорити собі Чорновола, згодом Ющенка, аж спинилася на Януковичу, — А. Герман. А Шевченківські премії від імені президента було доручено роздавати Миколі Азарову. Він не просто вручав премії, а й вирішив «блиснути» інтелектом. І в результаті цього блиску постала нова «сторінка» шевченкознавства. Вже згаданий правозахисник В. Овсієнко звертає увагу, що в Каневі Микола Азаров, на характерному тільки йому суржику, закликав нині підвладних йому українців молити Господа за Вкраїну «в останню, тяжкую минуту». Бо вона вже, на його думку, настала. І сказав, що це такий «Заповіт» Шевченка. Хоч ці слова з іншого вірша: «Чи ми ще зійдемося знову?» — наголошує В. Овсієнко. А у рамках нової гуманітарної концепції на урочистому Шевченківському концерті (9 березня в Київській опері) вже не виконувався «Заповіт» Тараса Шевченка, хоч це слово звучало, може, й частіше з уст представників влади, ніж опозиції. Лише його фрагменти читав син відомого Анатолія Паламаренка — Олексій, пропустивши у ньому усі слова, які могли б бути розцінені як «ксенофобія», «розпалювання міжнаціональної ворожнечі, «заклики до насильства над владою». І як тут не згадати народну мудрість «на злодієві шапка горить»?... Обмінюючись думками з приводи того, що нині відбувалося у день Шевченківського свята, Василь Овсієнко написав: «Біля пам'ятника Шевченкові близько 11-12 години Анатолій Паламаренко так натхненно читав Шевченка, а його боязкий син не зважився на елементарний громадянський вчинок: попри настанови прочитати увесь «Заповіт». І ніхто з новоспечених лавровінчаних не сподобися на громадянський чин». «Мій Боже милий, як то мало людей святих на світі стало...»