Степан ГОРЛАЧ, письменник, український еміграційний діяч (Канада) у своїй книзі згадує перший козацький похід «Буг — козацька річка» у серпні 1990 року по теренах Миколаївщини у рамках святкування 500-ліття Українського козацтва, організований Народним Рухом.

* *

Розподілили нас групами з провідниками у кожній і дали точну інформацію й адреси осіб РУХу в тих областях, до яких групи приділені. Наша мала діяти у Миколаївській області. Ми мали ходити від села до села, зустрічатися з місцевим населенням і з українськими піснями класти квіти до пам'ятників Т. Шевченку. З владою зустрічатися тільки через наших провідників — місцевих мешканців, Майже всі вони — рухівці. Відлучатися від групи нам не рекомендували. При переході з району в район провідники часом мінялися, залежно від місцевості, але завжди їх було стільки, що могли б оборонити нас у разі якогось непорозуміння. Управа обласного Руху до нашої групи навіть лікаря призначила. По дорозі до Первомайська я зателефонував до свого племінника Василя Лосевського, сина моєї сестри Наталки. Отож більшу частину мого блукання нововіднайденими селами моєї, але не нашої батьківщини, Василь був зі мною. Первомайськ дотепер був містечком закритого режиму, тож весь час за нами наглядали органи міліції. Поблизу міста збудовано колишні величезні залізобетонні силосні ями, де нині розміщувалися ракети з атомними боєголовками, а тому нас постійно «супроводжували» якісь загадкові збройні формації. Проте патріоти, вірні діти України є скрізь. І тут також. Поклавши квіти біля пам'ятника Т. Шевченку, ми відспівали декілька пісень. Мовчазний натовп не вигукував «браво», але одна жінка, майор міліції, витираючи заплакані очі, підступила до нашого гурту і промовила: — Вибачте, що ми вас не зустрічаємо як героїв, бо такий час. Ви діти чужини, ніколи не жили в Україні, але говорите і співаєте по-українському, а ми тут, на своїй рідній землі, і говоримо чужою мовою. Слава вам. — Вона взяла одну квітку від нашої дівчини і поклала до підніжжя пам'ятника. Під час переходу через якесь село-причепилівку ми голосно співали пісні і до нас приєдналася якась делегація (як пізніше довідалися, то були депутати райради), а одна орденоноска чемно просила, щоб ми не співали на вулицях, бо сьогодні неділя, день відпочинку, і, згідно з місцевими законами, невільно турбувати людей. Та наші провідники, які мали «джип», ніби у відповідь на їхнє прохання, вмонтували на капоті мікрофон і на всю потужність вмикали радіолу. Це свідчило про те, що люди вже не боялися відкрито говорити за допомогою музики. Будь-якими способами влада намагалася видворити нас, але фізичну силу не застосовували. Відважні рухівці, переживши багато гірше, тепер не підпорядковувалися владним структурам. Та і влада змінилася, не мала вже необмеженого владарювання. Аналізуючи нинішнє становище владних структур, можна б сказати, що вони були готові навіть поділитися владою. Не дуже радісні для них події — протиурядовий рух сателітних держав, як степовий пожар у вітряну погоду, наганяв страх і на наших комуністів. Настав час, коли влада, як це відбувалося в сателітних державах, опускалася на коліна, але в Україні не було провідника, котрий би з відвагою, з вірою у перемогу перебрав її й усіх поставив на відповідне, Богом призначене місце. На одній із вулиць міста до мене приступив хтось із місцевих і зачав розпитувати, а потім, ні з того ні з сього, порекомендував, щоб ми, замість патріотичних пісень та квітів, ішли зі зброєю в руках, і всіх комуністів нищили. — Добра ідея, — погодився я, — але ми приїдемо зі зброєю тоді, коли ви станете такими, як ті, що вчинили з провідником комуністичної партії у Румунії, коли ви принаймні почнете пострілами лякати своїх мучителів. Незнайомий зупинився і смикнув мене за рукав, щоб і пристав, але в ту хвилину підійшов один із наших місцевих провідників і сказав не відставати від групи. Я прискорив хід. Чи то було того самого дня, чи іншого, але через брак відповідного приміщення нам довелося ночувати у Первомайську, на березі невеличкої річки. Влітку, а тим більше, що ми мали декілька наметів, не становило проблеми спати надворі, однак темна ніч нас гуртувала і насторожувала невизначеністю. Тим паче агенти влади шантажували будь-якими доступними їм методами. Досвідчені провідники сподівалися різних підступних зачіпок, тому попереджували, щоб ми не контактували з незнайомими людьми і, особливо вночі, берегли свої речі, аби хтось не поживився ними або не підклав якогось наркотику чи вогнепальну зброю у наші наплечники. Та хоч якими обережними були, ранком другого дня оголошують, що одного наплечника бракує. Кого обвинувачувати? Звечора до нас підходили місцеві хлопці і дівчата, з цікавістю розпитували нас про все і вся, але наплечник пропав серед ночі, коли всі спали. Постраждала журналістка з Вашингтона Тамара Ґалло. Пропав її наплечник з усіма необхідними речами — білизною та ліками. Сповістили міліцію, яка нас охороняла, але відповідь одна: до нашого гурту вночі нікого не допускали, а тому вкрадена річ у когось із ваших. Отож нам рекомендували з усіма речами піти до міліцейської дільниці, а там зроблять докладний обшук. Та така порада нас не задовольняла, бо дозволити їм переглядати наші речі — це те саме, що поставити свій підпис під актом обвинувачення. Маючи доступ до наших речей, вони могли б «знайти» там не лише пропажу, а й різного роду наркотики, зброю — те, на підставі чого нас, як чужинців, можна звинуватити в протизаконній діяльності. Тож ми відмовилися від їхньої допомоги. А потерпілу Тамару не лишили напризволяще, бо мала в групі подругу з сусіднього штату Меріленд, яка поділилася з нею необхідними для жінок речами. Та, зрештою, і з нас ніхто не шкодував для неї шкарпеток чи носових хустинок. З-поміж місцевих вірних однодумців, які багато в чому нам допомагали, був військовий, якого кликали «сержантом» і який не вмів говорити українською, але був нашою опорою у скрутних моментах, де вимагалися фізична сила або гостре слово. Ми рухалися у південному напрямі, понад Бугом. Подеколи зупинялися в селах, зустрічалися з людьми, співали пісень, а щоб і тіло звеселити — наближалися до берега спокійної річки: поплавати й помитися. Проте міліція завжди стежила за нами, отож навіть щоб добре помитися, ми не могли знайти безпечного місця, де б не пильнували їхні очі. Та знайшовся один хитрун, якому вдалося на якийсь час обдурити небажаних наглядачів. Він пішов у прибережний лісок і там, у заростях, знайшов ідеальне місце. Маючи з собою канапку з ковбасою, вирішив підкріпитися, але літнє прохолодне водяне плесо спокусило його так, що він сховав недоїдену канапку у кишеню штанів і вирішив спочатку скупатися у чому мати народила, а потім, набравшись нових сил, докінчити перекуску. Чар природи і блаженство води Бугу подіяли на нашого щасливця так, що для нього довколишній світ уже не існував. Купався, плавав, відмивав просякле потом тіло. За той час місцевий песик, блукаючи ліском, занюхав ковбаску, що лежала в кишені, куди йому нелегко дістатися. Але голодного пса не треба вчити, як ковбаску звільнити. Деякий час гриз штани. Та коли тому бідоласі вже набридло кусати лагоминку в штанах, не маючи з того жодної користі, він вирішив потягнути здобич у безпечне місце і там розправитися з нею як Бог велів. Щасливий, чистий, як рухлива рибка, наш попутник вийшов з води і з подивом оглянув місце, де були штани. — Шляк би їх трафив, тих комуняків, навіть у хащах від них спокою нема, — жартівливо вилаявся, будучи певним, що штани поклав десь неподалік, і став оглядати довкола, але, переконавшись, що їх таки справді не було, задумався. «Та це ж неможливо. Нікого тут не було, і сліду нема якогось підступу. Невже насправді вони вчинили мені таку несподіванку?» І підсвідомо запанікував. Зиркнув туди, сюди — нема. «Як тепер дістатися до своєї групи, і хто повірить моєму поясненню?» — подумав. Коли чує... збоку шарудіння, — а там спокійно песик з чимось вовтузиться... З чим? Та з його ж штанами. Нам рекомендували не брати в дорогу нові речі, а тільки вживані, ходжені, щоб були зручними у походах, а тому дехто мав черевики з напіввідірваними підошвами, і ті підошви тільки шнурками були підв'язані. Цей наш попутник не мав таких черевиків, але його штани, хоч і в доброму ще стані, не могли б когось спокусити. А тут знайшовся відважний. — Ах ти, комуністичний вихованець, та я ж тебе... — і пустився гнатися за псом, проте босому воювати з корчами і пересохлим хмизом не під силу. Та й бісів собачка пустився втікати, проте штани не облишив. — Ах, курва ж твоя мати! — згубивши контроль над собою вигукнув наш попутник і, незважаючи на фізичні ушкодження, миттю прискорив погоню за псом. Та злодюжка, не розгубившись, міцніше вхопив штани зубами й пустився навтьоки. Однак перспектива втратити єдине майно у хащах додала нашому нещасливцеві сил, і собака, хоч був дуже голодний, не давши собі ради з незручним тягарем, відрікся від ласої здобичі.

* *

Коли ми вже наближалися до Південноукраїнська, одним із наших провідників став мешканець його Юрій Діденко. У цьому місті знаходиться одна з атомних електростанцій, у напрямку якої ми рухались. Як місцевий мешканець і представник міської влади, Юрій подбав, щоб нас прийняв заступник голови міської ради Олександр Малий. Мали можливість побувати на ПУАС (Південно-Українській атомній станції), керівник [1] якої хвалився, що він має «сорокалєтній стаж члена комуністіческой партії. Так зухвало афішувати свою багаторічну приналежність до партії міг хіба той, хто не був ознайомлений з реаліями в державах Східної Європи, де комуністичну партію вже притягали до суду. Стараннями Юрія Діденка той комуніст запросив нас до приймальні, де оповідав про важливість атомної станції для добра українського народу. Чемно інформував про діяльність ПУАС, про її історію. Посилаючись на незручний час, у екскурсії по станції відмовив. Залишивши підприємство, ми пройшли повз озеро, яке, охолоджуючи генератори станції, навіть узимку не замерзає. Електростанція не лише продукувала електрику, але і достатньо нагрівала воду, що нею обігрівалося все містечко. Переночувавши на квартирі Юрія Діденка, другого дня рушили до славних Бузьких Хуторів, де провадилися розкопки стоянок низового козацтва [2]. Що мені запам'яталося на тих розкопках — це пильна уважність і обережність дослідників. Один з нашої групи палив і згубив якусь частинку попелу з цигарки на розкопки. І наглядач робіт наказав усю ту землю, на яку впав попіл, зібрати і викинути поза межі розкопок, щоб, борони Боже, він не завів дослідників у блуд. При наближенні до Миколаєва до нас приєднався Віктор Андрієвський, уродженець міста, наш наступний провідник. Побували у штаб-квартирі РУХу, відвідали музеї і з високого узбережжя Бугу оглянули кораблебудівні верфі. З Миколаєва більшість із нашої групи поїхала до Запоріжжя на козацькі змагання і чергову «Червону Руту».

1. Володимир Фукс, директор ЮУ АЕС.

2. Володимир Клюшенцев — керівник археологічної експедиції.