У передмові до друку, захованих майже 70 років у архівах КДБ «Щоденників 1923-1929» років громадського діяча, академіка, віце-президента ВУАН Сергія Єфремова, знищеного більшовицькою системою, поважні автори Іван Курас, Юрій Левенець та Юрій Шаповал зазначили, як третій підсумок його суспільно-політичної діяльності — «це песимізм щодо найближчих перспектив українського політичного руху».

Навіть привели згадку його співробітника по газеті А. Горленка: «Читаєш, і ніби сумну пісню пугача слухаєш: «поховав, поховав!» Не знаю, як у його статтях, а у «Щоденниках»... того песимізму й справді купа. Але, якщо це сумна пісня пугача, то лише тому, як і випливає із тих нотаток, що Сергій Олександрович після невеликої юнацької ейфорії в період революції 1905 року досить тверезо, реалістично аналізував і оцінював подальші події. І саме з позиції українського патріота-незалежника, самостійника. Хоч він неначебто й був соціалістом-федералістом. І при цьому, мережачи сторінки своїх «Щоденників...», він не був простим, безстороннім хроністом, як пише там же Елеонора Соловей. Бо з кожного його слова виплескується такий душевний біль за всю ту глупоту, за все те лакейство, за всі ті недолугі методи, з одного боку, «своїх власних, рідних, українських яничарів», а з іншого — творців більшовицького «покращення життя», яке, скоріше, й було отим «поховав-поховав». А все це вкупі нічого іншого, як песимізм, викликати й не могло! Бо він не мав ані темних окулярів, в яких безоглядно ганив би все — навіть минуле. Адже він його реально оцінював. Але не мав він і рожевих — щоб теж безоглядно «задрав штаны, бежать за комсомолом» та за більшовиками. Бо, слухаючи їхню солодку пісню про «щасливе майбутнє, якою дехто зачарований до цих пір, тверезо аналізував їхні реальні кроки до нього. А ті їхні реальні кроки нічого, окрім здивування, не викликали. Бо вони виявились найбридкішим наслідуванням «Аракчеєво-Миколаївського ідеалу». Та настільки, що він не раз і не два так чи інакше записує: «Не було гірших часів та не було й більш падлючих». Звичайно, побачити в таких умовах оптимізм могли тільки засліплені оближною більшовицькою тарабарщиною про «свободу, равенство, братство» та про незалежність «вплоть до самоопределения» тільки глупі або екзальтовані особистості, які готові були лише за цю тарабарщину віддати (і, врешті, віддали!) Україну! Все це спостерігав, усе це бачив на власні очі, — я не хочу сказати Нострадамус, — але великий реаліст та аналітик Сергій Олександрович Єфремов. А тому він зі здивуванням дивився на так звані патріотичні маніфестації під червоними прапорами та зі співом «За власть Советов», до яких залучали студентів, які вигукували гасла: «Хай живе ГПУ!». Тобто хай живе найбридкіша аракчеєвщина! А тому після цього він і записує: «Робиться щось таке, чому ймення не можна добрати на жодній з людських мов.., щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. Можна бути рабом, коли обставини дужчі за тебе, коли груба сила схопила тебе за карк і втиснула в ярмо. Але бути лакеєм — це треба мати вже душу лакейську. Правда, що кожен народ вартий свого уряду. Та коли й уряд вартий цих лакеїв... юнацтво, надію нації заганяють до аудиторій, запирають і вони слухняно кричать: «Хай живе охранка, смерть буржуазії!»... Ху-у! Далі йти нікуди! Ніякий муксус не поможе. Почуваю себе зовсім розбитим, слабим. Серце болить, нічого робити не можу. Видно, помирати пора. Бо жити серед цієї гидоти справді несила вже. Позаду низка даремно затрачених зусиль і пропащої праці. Сучасність безвідрадна. Будучина — темна-темна... ось підрахунок цілого життя. Та ще й по тому, як, здавалося, здійсняться всі твої найкращі мрії. Якась диявольська гримаса, а не життя». Це записано в тих «Щоденниках...» 12 квітня 1924 року — ще тоді, коли маса із числа тих лакеїв, відвертих дурнів та екзальтованих, задурених особистостей із розряду раковських, винниченків, чубарів, скрипників, любченків... (про останнього з яких Єфремов записав 2 жовтня 1926 року: «Що ж — нехай вчені повчаться у цього доморослого геолога!»), коли оці та інші геолухи все ще щосили працювали на цю підлоту режиму, який, врешті, проковтнув і їх. Дійсно, «Ху-у! Далі йти нікуди!», як і писав Єфремов. То який тут міг бути оптимізм? Тим більше, що попереду тьмяніли ще більш падлючі 1932, 1933, 1937, 1938, 1939 роки, в березні якого, в безодні одного з ГУЛАГів, загинув і цей провидець багатьох нещасть, що несли Україні ці всі блазні та відверті дурні, які послуговувались не своїм власним розумом, а запозиченим від тих носіїв лютої аракчеєвщини, яка тільки що мала «масштаб ширший і нахабство та безсоромність куди більшого розмаху». Бо що й дивовижно — всю цю московську аракчеєвщину заповзято підхопили якраз вони — оті наші помпадури-геолухи, починаючи від «всеукраїнського старости» Григорія Петровського, якому за це робітники з залізничних майстерень презентували «на блюді величезну... дулю, виточену з дерева» (як символ того, що вони отримали від радвлади), і кінчаючи «предволісполкомами» та «секретарями», які діяли «гірш від баскаків татарських». Це теж зафіксував у своїх «Щоденниках...» Сергій Єфремов. А ще — їхні старання працювати на той режим, незважаючи на те, що проти нього всюди «зростала страшна, запекла ненависть» простого населення. До того ж вони своїми діями сіяли «розбрат, розгардіяш, напластування всіх проти всіх і деморалізацію»! Десь так, як ото й сьогодні нинішні «баскаки». То звідки тут міг взятися отой оптимізм, особливо, якщо цей непересічний академік якимось шостим відчуттям зрозумів, що ця лакейська хвороба синдрому національного імунодефіциту настільки привита імперією нашій так званій еліті, що вилікувати її практично неможливо. Мало того, як пророче записав він 22 квітня 1929 року: «Та от лихо, що серед нового покоління чи не гірші ще лакеї ростуть». Тобто синдром розростається. Озирніться довкола й переконайтеся в цьому самі. А тому, якщо ті «Щоденники...» Сергія Олександровича й справді, як сумна пісня пугача, то це лише через те, що він досить тверезо, реалістично аналізував та оцінював не тільки сучасні йому, але й подальші події в нашій Україні, які скоріше всього й справді складалися, а в чомусь і сьогодні складаються з отих сумних «поховав-поховав». Бо й сьогодні вони, як видно, вже здавалось би в незалежній державі, повторюються, десь так, як і в ті досить непривабливі часи, в яких населення нашої України було переполовинено в найжорстокіший спосіб. А сама вона потрапила в найбридкішу аракчеєвщину, з якої виплутатися їй і досі несила.